П. Кулік. ЕК КРАЛА Я КАРТОПЛЫ В КОЛКОЗЫ

До біографії автора

Було гэто мо якых пьеть чы шісць літ посля войны, чэ, можэ навіть більш. Забыдовала, забыдовала я в тыї рокы. Куды ны кынься, кругом быда. Трохым мій сыдыть у тюрмі за спекуляцыю, а міні осталось чэтвыро малых дытэй і всі вымогають, просеть їсты, а даты ныма чого. Душе вырваїця з грудэй, так шкода діток. Хоч лягай і вмырай, алы ж і смэрть тая дэсь поділася. Обыпрусь об каптур каля пэчы і плачу, кыб діты ны чулы і ны бачылы. Чого мынэ смэрть ны забрала в войну, ек былы, палылы нас німцы? Чого смэрть ны прыйшла потом?

Помытаю, ек сталы заганеты в колкоз. Прыдэ табун чоловік дэсыть і лымынтують на всю хату, шо аж діты на пычі з леку трасуцця. Я зразу шэ впыралась, алы ж дэ там! Обложылы Саветы вылызнымы податкамы, шо в вочех потымніло.

Дэсь каля спління повылы мы з Манію, голосячы, нашу корівку Паненку на базу, Паненка і ны спыралася. На піст здала поросетко. Бачу, ныц ны будэ, бо прыдэцця вмыраты голодныю смэртыю. Запысалы мынэ в калкоз. Муха аж рукы потырав од шчесця.

Забралы в колкоз коне, половыну хлыва, воза, борону, плуга, кірат, віялку, стала я старчыты на колкоза. Брыгадір Петя Гантонюків ныколы ны мынэ моеї хаты, каждый дэнь выганее то на буракы, то на лён, то на городіну, то шэ на шо. Діток ріднынькых ныма куды дываты, навіть ныма кому покормыты. Соткы трэба обробыты, поросеты зілля нарваты, сіна наробыты – і всё одна товкусь.

А шо с того, шо пысав міні брыгадір трудодні? В конці року пушла получеты жыто, то зарібок за рік я пуд рукою понысла, а на другій рік, ек була хвора, то шэ й осталась должна колкозу. Налогы і штрахівку платы грошыма, шэ й з заёмом наляглы. А дэ взеты тыї грошы, ек ныма дэ заробыты? Збырала ейця, смытану, была масло, курыцю дэ якую выгодую. Бігала на Місто продаваты, кыб був дэ якый грош. Моя долынька! Усё ж гэто хавала од дытэй, кыб ны здзілы.

Шо робыты? Стала я потрохы красты в колкозы. Ек зары помытаю. Копала я гэто з бабамы картоплы в Трыповынныках. Брыгадіра ны було, дэсь поїхав на другое полэ. Копалы, покы ны стало смыркаты, кыб смылій було нысты картоплы дохаты. Навыбырала я самых вылыкых і прыкопала, звэрху быллім прыкрыла, думаю, ек будэ брыгадір, то поношу вжэ вночі.

Алы ж брыгадір шось ны прышов. Хто кіш, хто більш – набралы бабы картоплю і пушлы дохаты. А я набрала з пуд: повный кіш, за плычыма у хвартух набрала і шэ й за пазуху накыдала. А кыб картоплы ны выліталы, пудпаразалась мотузком. Картоплы такыї хорошы, шо ны одыйты. Вжэ набрала картоплю пуд самэ горло, бачу, шэ лыжеть два вылызных картопля, ну то я і їх забрала. İ якраз на тое лыхо одын картопіль попав міні в емочку каля горла.

Зразу шось і ныц, а стала йты, колываюся и картопіль став мынэ душыты. Статы боюсь, бо можэ, брыгадір нарвэцця, і выкынуты ныма ек, бо рукы зайнеты: у однэї руці кіш, а другэю рукою пуддэржую хвартух з картоплямы на плэчух.

Пудходячы до свого хлыва, я вжэ й добрэ захропла. Зылыпаючы, дойшла до хлыва і впала, ек мышок, разом з картоплямы. Картопіль, шо мынэ так душыв, выскочыв. Міні полёкшало. Посля прыбіглы діты, прыныслы воды, напоїлы мынэ. Чуть одыйшла.

То шэ посля того мо з ныділю боліло горло. То во дэ здоров’е тратыця. Алы шо ты зробыш? Я вжэ так втягнулась, шо сама ны своя, ек ны вкраду шо-ныбудь.

Во! Копалы гэто мы за лініїю знов картоплы. Конэць дне. Мы гадаїмо, чы будэ брыгадір, чы не. Бабы кажуть, шо, мусыть, ны будэ, бо ны скрыбэ каля сэрця. Оно мы одыйшлы трохы, выходыть на нашэ горэ з корчів брыгадір. Покыдалы мы кошыкы і так ідэмо дохаты і дывуїмось, шо нычого ны нысэм. То добрэ, шо росла колкозна капуста, урыкотылысь мы в її, наскручувалы говок, а ек шо ны одкрутылы, то з коріннім нарвалы. Напаковалысь, ек понысты. Зразу одлягло од сэрця. Алы ж брыгадір, мусыть, бачыв, бо на другій дэнь довго сварыв нас, а посля кажэ:

– Вытэ хужій скотыны. Ны вспів выгнаты з одного поля, ек вытэ быз разбору врыкотылысь в другое і такого натворылы, шо я за голову схопывся. Мы стоелы і мовчелы, алы ж мы взялы з поля свій зарібок.

Нам пошыховало, шо був Петя Гантонюків, а кыб трапывся прыццадатіль колкоза Марковській, то я ны відаю, шо було б. Люды казалы, шо İван Кышуків на городніны вырвав качан капусты, а гэто бачыв Марковскій. İ ек він постышчыв прыїхаты на мацыклеты до бідныї вдовы Ярыны з шысьцю малымы дытьмы і вырызаты у її в городы всю капусту?

А Ярына Кышукова навіть і ны плакала, мусыть свої слёзы вона давно выплакала.

07.1976

До біографії автора

 

Leave a Reply