С тэ́ï поры́ пройшло́ мныго літ, мныго чого́ забу́лось, алы про гэ́тэ я ны
можу́ ны ду́маты і чес од че́су про то́е спомына́ю. Я воро́чаюсь в тïй те́шкій
1948 рік. Мыні́ було́ тогді 17 літ. Шэ́но зусі́м ныда́вно прогрымі́ла война, хай
вона́ бу́дэ про́клята наві́кы. Мныго нашых людэй ны ста́ло, мныго сыріт і калі́к
Зыма́ вы́далась тогді холо́дна, сні́жна, з замі́тамы і вылызнымы гурбамы.
До́брэ запомыта́вся той дэнь в январі́. На санка́х пої́халы мы з Дімію, мої́м
мэнчым бра́том, за сі́ном на боло́то до во́зыра, шо каля Етловыч. Туды́ у
Выжары мо́жна було́ дої́хаты тïлько зымо́ю, ек до́брэ промэ́рзнэ зымне́. Було́
нымаві́сты ек холодно́. Ві́тёр гнав по зымні́ дрі́бный сніжо́к і проны́зував всэ
ті́ло, хоч мы булы в кожу́хах свэ́ї робо́ты, в бу́рках і шепка́х з ву́хамы.
Наш рі́звый ко́нык шпа́рко біг, а ві́тёр глушы́в ёго стук копы́тамы…….
Вычорі́ло. Мы с сі́ном воро́чалысь додо́му. Ко́нык помале́ньку ды́бав і мы за
їм с пудня́тымы кумыремы. Я ны пудганя́в ёго́: сёромно́ по́кїль споночі́е, успіïмо впра́вытысь. От і Головчычы показа́лысь. Алы тра́пылось, чого́ ны мы жда́лы:
ек пырыїздже́лы чы́рыз рова, санкы́ занысло́, худэнькій ко́нык упа́в і злама́в
Шо робы́ты? Блы́зько був хутырок і я туды́ пушо́в, наді́ючысь на по́моч.
Там я ныко́лы ны був. Знав тïлько, шо на ху́тыры жывэ́ ба́ба Настася Кравцёва
з двума́ вну́камы. Ма́ма мыні́ екось роска́зувала, шо її́ дочку́ з мужыко́м і
Настасыного мужыка Мыхалка забылы ні́мцы за то́е, шо воны помога́лы
партіза́нам. Ді́ты екось чу́дом оста́лысь жы́вымы.
Сыдіба була́ обгоро́жана пло́том з лозы́. Каля хлыва́ ріс оды́н покалі́чаный
снаря́дом топіль, а за ха́тыю був вылы́кый вышнё́вый сад. От і ворі́тця в
огоро́джы. Да́лый – малэ́нька, пошы́та соло́мыю хатка. Два нывылы́чкых
окэ́нычка прогляда́лысь чы́рыз втыплё́ны сі́ном сті́ны. В ха́ты булы вэльмэ
ны́зькы двэ́ры. Здава́лось, шо гэ́то ны ха́та, а вылы́ка бу́дка. Сліды́в ныгдэ́ ны
було́. Ды́вно, поду́мав я, загля́нув в окэнцэ, алы ж з-за ла́сыць ныц в ïм ны
поба́чыв. Я посту́кав у окэнцэ, пото́м шэ раз. Ты́хо. Алы от заро́хкав выпру́к, а
по́сля мыні́ почу́лося, шо пла́чэ дыты́на. Хтось там е! Товкну́в в двэ́ры і воны́
скрыпячы́ очыны́лысь. Сі́ны поро́жны. Я ввыйшо́в бы то в якы́й лёх. Тхну́ло
сы́росцю і гнïём. Зайшо́в у ха́ту. В ха́ты по́ночэ. У двэрух я остановы́вся,
кыб трохы прывыкнуты до тэмна. Каля пэ́чы поба́чыв худэ́нького хло́пчыка,
він ручыне́том достава́в карто́плы с цэ́бра с свынне́чыю ïжыю і ïв. Хло́пчык
–Ба́бо, – запла́кав він і побі́г до пэ́чы.
–Ны бі́йся, мале́нькій, я свій, я до́брый дя́дё. Ба́чыш звё́здочку у мынэ́ на
Алы гэ́то ны по́могло́. Хлопчык швыдко схава́вся за занаве́скію на пычі́.
Я з ува́гію оглядів наоко́ла. Сті́ны почті́ поро́жны. В кутку́ завва́жыв во́браза
Богоро́дыцы, прыхоро́шаного тю́лёвыю занаве́скыю, ремку с карточка́мы,
розрысо́ваного сундука́, сто́лыка, дьві тобареткы, на ла́вцы выдро́ з замэ́рзшыю
водо́ю, і вылы́ка ру́ська піч. Ох, Бо́жэ мїй! Ек в пудва́лы холодно́ й сы́ро.
–Добры́й дэнь. Хто тут е? – спыта́в я.
Одё́рнулась на пычі занаве́ска. Я поба́чыв вы́сохшу мозолы́сту ру́ку, а по́сля й
–Добры́й дэнь, сыно́к, — сказа́ла, зотхну́вшы, тётя Настася. – Прохо́дь
–Шось холодно́ у вас. І ек вытэ́ тут жывэ́тэ?
–До́брэ жывэ́м, оно́ я так ны в по́ру захворі́ла, а од вну́кув шэ ра́но по́мочы
жда́ты. – Вона кывну́ла голово́ю вбік, в куто́к пэ́чы.
Я загля́нув туды́ і поба́чыв вы́мазаного свынечыю ї́жыю і зля́каного
хло́пчыка. Він сыді́в в кутку́ на жы́ты, шо сушы́лось. Пуд вы́ношаным одіялом
і шэ якы́мысь латоше́мы і кожу́хом лыже́ла тётя Явдося. С-під кожу́ха
–А ты, ді́вчынка, шо тут ро́быш?
–Я грі́ю ба́бу, бо ïй вэ́льмэ холодно́.
Запра́вды, піч була́ оно́ кро́хы тэпла. Напэ́вно, ïї́ вчо́ра топы́лы.
–Я вас стрымыґа нагрі́ю, — сказав я, — Дэ запа́лкы й дро́ва?
Ху́тко в пычі́ вжэ шумі́в ого́нь і тыпло́ пушло́ по ха́ты.
–Вэ́льмы стара́я я вжэ ста́ла. Ох! Хо́чыш, ны хо́чыш, а пора́ встава́ты,
звары́ты собі́ і поросетовы карто́плюв, накормы́ты вну́кув і свою́ наді́ю – мое́
яды́нэ порося́тко, а то знов ху́тко споночі́е. Встава́ты те́шко, пото́м кро́хы
росхо́дысся, то стано́выцьця лёкшій. Дні коро́ткы, ны вспі́е розві́дняты, туды́-
–Шо ж вытэ́, тётя Настася, му́чытэсь тут на ху́торы? Пырысылы́лыся б
–Всэ мое́ жы́тте пройшло́ тут, сынок, всэ! Тут моя́ ха́та, всэ рі́днэ. Про гэ́тэ
трэ́ба мныго роска́зуваты. Алы шо я тлумлю тыбэ, сыно́к? Мо́жэ тобі́ шо трэ́ба?
–Мыні́ трэ́ба огло́бля, тётя Настася. Вызэ́мо сі́но і тра́пылась быда́ — упав
слабэнькій ко́нык і полама́в огло́блю.
–Санкы́ стое́ть пуд хлыво́м быз ді́ла, ныма́ кому́ на ïх ї́здыты. Возьмы́ стïль,
— сказа́ла ті́тка Настася і запла́кала.
Прышло́ їй навмі́й, му́сыть, шось журлы́вэ. Мо́жэ погы́бшы на войні́ мужы́к і
ді́ты, а, мо́жэ опла́кувала вона́ свою́ нылё́гку до́лю.
05.11.1979 рік.