***
Не зжовкли квіти ще у Жовкві,
Безлюдів королівський двір.
Соборна церква там у жовтні
Блакиттю бань манила зір.
Тремтів на вежі стяг од вітру.
І гід розводився про храм.
А чортівня підступна, хитра
Розлуку мислила вже нам.
Та в найвеличнішій Господі
Когось той намір розгнівив.
Я віз тебе сюди, як злодій.
Він мій крадіж благословив.
А на дротах багатосилих —
Шпаки клавірами невлад…
Над Буськом з вирію летіло
Кохання в рідний резерват.
Дівчина
Душу геть відгонили вуста —
Хмарка доброчесна ніжнокрила
У сльоту на чорні болота
Відлітати зовсім не хотіла.
В тужній порожнечі серед мли,
Як молитва, чулися ридання.
Замерзали сльози. А коли
Повня залила небес підбання
Дівчина під двері підійшла,
Стомлено постояла на ґанку.
Тільки не вернула вже душа
Ні вночі,
Ні потім на світанку.
***
Бог пішов,
І пера враз чаїні
Синяву збілили водяну.
А душа в безвір’ї й безгомінні —
Чи з такою Бога дожену?
Господи, твої ловлю я кроки,
Береги туманом затина.
Скрізь самі чайки та оболоки,
А під нами зимна нуртина.
Бог ішов, до неба дотикався,
Чи, крім мене, бачив хто коли,
Щоб і він на хвилях спотикався,
Щоб і він блукався серед мли?..
Казка про дощ
В батькових чоботях постарілих
Землю рідну виходивши скрізь,
Я посіяв дощ на небосхилах,
Щоб на користь краєві він зріс.
Як посієш — ді́ждешся нажину.
Та під сяйвом блискавок-заграв
Хтось узяв у нічку горобину
Й зернята-дощинки позбирав.
А тоді пустельні небосхили,
Що від дощових пишніли б рун,
Табуни круків затолочили
І побив розогнений перун.
Жити під круками — це ганебно!
Хоч ніколи вгору не гляди…
Як же так, що знівечили небо?
Дощику, будь ласочка, зійди!
І зійшов слабенькими цівками,
Що на вітрі вклякли, мов хліби.
От піймай тепер його руками
І хоч трохи спрагло пригуби…
MILLENNIUM
Сторіччя уповільнюють свій плин,
Як хмари на гірському перевалі.
Той не з’юніє, хто дійшов сивин.
І дуб не встоїть від ударів сталі.
Перед циганським сонцем на смерку
Доводиться чоло хилити дневі.
Як недоречно в душняву жарку
Палахкотіти Вічному вогневі!
На учту Валтасарову бучну
Щоніч нас кликав бубон безнастанку.
Когось — у тьму тягло, що в нуртину,
Хтось — марив сяйвом сонячного ранку.
Босоніж по шпильках ходив співець.
Скрипаль думливо мандрував по гамах.
Дудар ховав грошину в гаманець —
Ту, що прийняв як ласку з рук поганих.
Хай страдному насниться Божий світ.
Оглухлому — сопілки дивні трелі.
Стріла дороги впреться в небозвід
Шпилем, що височіє на костелі.
Озветься дзвін, проб’є урочий час —
І тут, під небом, на земному вічі,
Назве Вітчизна визволена нас
Поетами двадцятого сторіччя.
Millenium
Століття уповільнюють ходу,
Немовби на узгір’ї хмаровиння.
Не вловиш долю, двічі молоду,
Не втримається дуб на лісопильні.
Доводиться схиляти гриву дню
Перед циганським сонцем у півсмерку.
Як недоречно Вічному вогню
Із площ іскріти у червневу спеку!
Нас Валтасар на учту позбирав,
Де бубон бив нічний безперестанку.
Кого – ковтнув сутемряви буран,
А дехто – луснув сонячного ранку.
Пісняр ходив босоніж по клинках.
У скрипаля – прогулянка по гамах.
Дудар від Юди срібник затискав,
Удячно взятий: ласка з рук поганих.
Та грішнику нехай насниться рай.
Оглухлому – пищалі наоколо.
Стріла дороги впреться в небокрай
Із гострим наконечником костьолу.
Мотузка розгойдає дзвін ущент,
І на землі, до неба ще привітній,
Вітчизна вільна всіх нас нарече
Поетами двадцятого століття.
Квітень під Мінськом
У березових бутлях добродить вино.
Перешерхне болотний туман у сп’янінні.
Пасажири уздрять: електрички вікно
Постинає верхівки, немов гільйотина.
Сполотнілий, не може позбутися гай
Залізниці, чий звучний пароль – форсування,
Як за крони клейкі ти себе не тягай,
Як угору не рвися – коріння зухваліш.
Як узимку русалки волоссям у лід,
Так берези влипають у небо: де острах?!
Та стоїть, як летить ув останній політ,
На розрив прикайданений гай світлокосий.
Гай мій… Гаю, оздобо землі навесні,
Ваша світлосте, жертв надаремних не треба…
А потішним, хоч як ти його роззирни,
Видається в наліпках березових небо.
Світязь
Неба серпневого купол сонливо,
З фрески пунктиром, зійде з‑над яруг –
Аж довидна Водолії та Діви
Звично ведуть зі свічадами гру.
Небу свояцтво – поваблива доля.
Берег виструнчується – не підходь.
Озеро палахкотить жирандолем,
Що опустив у діброву Господь.
***
Квітки не вижовкли у Жовкві.
Збезлюднів королівський двір,
І куполи, блакитні в жовтні, –
Собор блакитний нас повів.
Дрижав на вежі стяг мерзлистий..
Трудився говірливий гід.
Нас біси рвались розлучити,
Звести на різні береги.
Та в найпідхмарнішій Господі
Обурив намір їх Когось.
Я віз тебе сюди, як злодій.
Дозволена стезя пригод.
Шпаків напружені клавіри –
Над проводами в сотні ват…
Любов лишила в Буську вирій,
Вертаючись у резерват.