До біографії автора
Щодня я бачу їх із вікна. Тепер поночі їх підсвічують прожектори, тому вони виглядають, як вибілені сонцем кістки на тлі чорнющого неба. Раніше їхня білість була м’якішою, а небо здавалося шовковим.
Море гуркотіло як тоді, так і тепер; цикади як надсаджувалися тоді, так і надсаджуються; гуркотіння моря й дзеленчання цикад – незмовкні голоси мого раю. І три колони, які я бачу з вікна. Руїни храму Аполлона.
Храму, який мене обходить ще менше, ніж турків. Бо я не турок, я курд.
Батько помер у в’язниці, коли мені було лише десять. Ніхто не сумнівався – його там убили. Лишилися – я, мама й сестра. Якось на вулиці мама, не стримавшись, гукнула до малої: «Пильнуй, бо впадеш!» – і її забрали до в’язниці, бо курдську мову під ту пору було заборонено. До закінчення школи я вже вивчив турецьку мову; тут в Анкарі щось змінилося, і нас, хлопчиків-курдів, почали вчити державним коштом в університеті – за перевіреними яничарськими рецептами.
Дуже швидко ми згуртувалися, нашою метою була не помста, ми хотіли незалежності. Я знав, що наша група – лише частинка великої повстанської армії, десь далеко в горах був її центр, там не боялися говорити по-курдському, там снувалися плани і запасалися зброєю. Отримавши звідтіль телеграму «Приїзди. Тітка», ми з моїм другом Ансаром мали приїхати в умовлене місце. З цією інформацією я повернувся з університету до трьох колон, гуркотіння моря й дзеленчання цикад. До білого каміння. До старої маминої одежини. Додому.
В очікуванні телеграми я влаштувався гідом і водив до трьох колон туристів, яких ставало чимраз більше.
Вона теж була туристкою. З англійської групи. Побачивши її, я подумав, що ось і знайшов ту криницю, з якої черпатиму все життя. Все глибше й глибше. І ніколи не нап’юся. Не втамую спраги. І в дівчинки, яка в нас народиться, будуть карі, а не чорні, як у мене, очі, й русяві, а не біляві, як у Лійом, кучерики.
Лійом.
Так її звали.
Вона була з Ірландії.
Я міг уявити її в своєму світі. Вона призналася, що на батьківщині бере участь у боротьбі.
Повернувшись із побачення, побачив за одвірком телеграму.
Прибіг наполоханий Ансар, він так само дістав повідомлення.
– Ти поїдеш? – зашепотів він. – Слухай, давай не поїдемо, га? У мене накльовується така оборудка…
Можна заробити купу грошей, купу… Давай разом, га? Поєднаємо капітали, ну… Ти не пошкодуєш. То ж як?
Непоказний, як усі ми, він витягав довгу шию, і жадоба життя й жадоба грошей робили його обличчя надзвичайно промовистим.
Вночі, під бурхання моря, я сидів біля трьох колон, які залишилися від старого храму, – ще не освітлених прожектором. На лінії прибою боком сновигали краби. По прадавньому камінню нечутно ковзала брунатна нічна змія. Міцно пахтіла бугенвілія і розпашілий за день лавр. Як під покришкою, під цими пахощами причаївся сморід фекалій.
Не запитуй, що я вирішив тієї ночі, – зазирни у свою душу. Але я розповім тобі, що було потім.
До Лійом я більше не пішов, навіть не попрощався. Ми з Ансаром поринули в оборудки; певного моменту я зупинився й прикупив ось цю крамничку; Ансар не зміг і втратив усі свої дурні гроші так само швидко, як і придбав. Тепер він працює в одному з готелів, що повиростали скрізь на нашому узбережжі.
А сьогодні час немов скрутився в сувій.
Молоденька Лійом увійшла до моєї крамниці, а за нею – Лійом, що постаріла.
Я несамохіть сховався в куток. У молоденької Лійом були не карі, а сиві очі й не русяві, а біляві кучерики. Мати й донька крутнулися по заваленому турецьким ширвжитком приміщенні – й вийшли.
Стукання мого серця було голоснішим за гуркотіння моря й дзеленчання цикад.
Це була вже друга краплина.
А перша крапля – з тих, що камінь підточують, з тих, якими катують, упала тоді, коли я побачив біля трьох колон жебрачку з дітьми. У хлопчика була калічна ніжка, й, навчений мамою, він виставляв її наперед. І ківшиком простягав ручку.
Доки її не прогнали геть, жінка з дітьми сиділа біля трьох колон і жебрала в туристів.
Це була моя сестра. З дітьми, як і з поліцейськими, вона розмовляла по-турецькому.
У вицвілій подертій обшарпаній хустині.
У брудних вицвілих шароварах.
Рука ківшиком.
Моя сестра.
По-турецькому.
Ось які краплі б’ють мені в скроню.
Пані, моя люба, ми, курди, як і турки, не вживаємо алкоголю. Нам не можна. Не подумай, що я п’яний.
Але я нікчема.
Сорок років мені, і я зрозумів, що я нікчема. Як у нас кажуть, безплідна смоковниця.
Дітей в мене вже не буде, але я знаю, що зроблю.
Я дочекаюся, коли прорве каналізацію й сморід фекалій вирине з-під покришки пахощів; тоді я зайду в море й не повернуся. Хай мене потім викине на берег. І хай мене побачить Ансар.
Він працює на готельному пляжі, збирає сміття, яке викидає море. Жадоба до життя вже стерлася з його обличчя, лишилася лише жадоба до грошей. Хай він мене побачить.
Хай і мене викине море. Разом з гівнами. Під три колони.
До біографії автора