Балада про тридцять восьмий тролейбус
Тридцять восьмий тролейбус запалює прибортові огні.
Годі млоїтися на зупинці – ліпше у вишині.
Польоти взимку? Ніколи. Змандрує ворон із чат,
Коли надріздвяні зорі об скло вітрове бряжчать.
Погода, – шепче, – нельотна; правди в крилі – катма,
І світлофор похлинувся червоним (либонь омар).
“Червона маска Безносої”, – мовив би Едгар По,
Та тридцять восьмий тролейбус не принишкне в депо.
Зимно? Шапку скинь, очевидцю: здиблені пасма дрижать.
Коли тридцять восьмий покине трасу в кризі, неначе скрижаль.
Вальсово голови тьмаряться у пасажирів і їхніх дам.
“Тролейбус летить у небо. Наступна зупинка – там.
Сплачуйте!.. Не забудьте!.. – чується, як пароль. –
На повітряній лінії сьогодні слизький контроль.
Не займайте шофера в небі, хай вам що не пече…
Для порядку затягуйте паски через плече…
Не компостуйте білети, маючи проїзні…
Підводьтеся! Літні ангели! (Поступляться і вони)…
Бізнес-клас – пасажирам із дітьми та інвалі…” –
Більше звістки із неба не вловити Землі.
Тролейбус летить у висі і тінь унизу веде.
Небесний диспетчер ухоркався: ху-у‑у, тридцять восьмий за день!..
***
Ви вся – бізнес‑леді, політик зі стажем.
Я ж лірик лишень, і скиглій переважно.
До пізньої ніченьки пишете скаргу,
бо права людини ж не скинете з карку.
І я політичну Вам випишу ноту –
листа: запобігти приватній гризоті.
Без Вашого смутку з відтінком усмíшки
ніякого сенсу на вулицях Мінська.
Навіщо кав’ярні й пощо кінозали
без слів, які зрідка мені Ви казали?
А місто чужі празникує теракти.
Чи цим хіба снив ти, цього, врешті, праг ти?
Немало із марень пустих не збулося.
Жовтішає листя, срібніє волосся.
Спокусливо сутінки стеляться в парку.
А люба наступну писатиме скаргу.
Переклав з білоруської В’ячеслав Левицький
В ДОРОЗІ
по пояс у джинсах бредеш проти руху мерщій
думки твої ще не лякані як іноходці в прерії
і протяги-товариші як гості на святі душі
аранжуванням новим гудуть у плеєрі
хмари вгорі неспинні мовби авто
між п’ятим і тридцять п’ятим прокрученим титром
не спиниш нікого й тебе не спинить ніхто
і перший зустрічний виявиться лише вітром
будуєш повітряні замки і перший блін
виходить чимось середнім між бібліотекою й вежею
на цьому світі стільки книг і цеглин
а ти з усіх академій не закінчив і ведмежої
й забрівши в стовпи придорожні блудиш між них обох
й так тихо в думках – чути як робиться муха
слоном і ти так довго в дорозі що Бог
здається сузір’ям Великого Віні-Пуха
* * *
ти знаєш про те хто такі боб ділан і ділан томас
я знаю натомість про те що я твій вірний фанат
буваю ручним як гальмо на якому стоїть автобус
а ти зі мною – найбільш ручною з усіх на світі гранат
що я з тобою нирець що ловить перлини в бризках
коли ти знімаєш номер і трусики хоч я далеко не бог
блискавка сукні твоєї ніби куляста блискавка
б’є електричним струмом боляче нас обох
що ми збираємось пазлом буваємо плазмою плазом
що я кладусь а ти сидиш на мені немов наркоман
і чуючи як ти кажеш: чекай давай кінчимо разом
хто скаже що ми дочитуємо єдиний на двох роман
ПЛАКАЛИ, ЗНАЄМО!
Хлопчик трьох років
крокує поруч із мамою
а потім як звалиться,
як трахнеться об асфальт!
Коліно розбите в кров,
але не плаче,
трьохрічні чоловіки не плачуть,
підіймається, обтрушується
і незалежним тоном промовляє:
“Ледве не впав!”
Хлопчик чотирьох років
лежить на операційному столі
й ось-ось заплаче,
бо який він уже чоловік,
коли тьотя лікар порпається
чимось залізним йому в пісі,
дякувати, хоч батьків не пустили.
Хлопчик п’яти років
дочекався смачної передачі
до свого заміського туберкульозного санаторію,
і на радощах з’їв її всю,
ось лише помилився шафкою,
а потім дівчинка щось шукала в ній,
нічого не знайшла й заплакала,
і хлопчик з нею за компанію,
бо хрін з ними, з апельсинами,
в санаторії карантин
і батьків знов не пустили,
он вони там, за вікном,
махають йому руками,
доки він жере чужу передачу…
Батько тримісячної доньки
по дорозі до лазерної клініки
підслуховує розмову.
Хлопчик трьох років
крокує поруч із мамою.
“Мамо, а знаєш, ти так само помреш!”
“Що ти несеш?!
Ти що, хочеш, щоб твоя мама померла?”
“Ні, я не хочу. Я просто нагадую”.
Господи,
хай лікарка з лазерною лінзою не помилиться,
бережи в дорозі всіх Твоїх роздовбаїв,
усіх сліпих
і тих, кому сьогодні закрапали очі.
Переклав з білоруської Сергій Жадан
***
невідомі квіти повзуть на світло вазону
зелені більше – більше ніж на долярі
перелітне сонечко супутник землі невідомий
робить коло на небі й сіда на твої окуляри
і метелик в долоні б’ється мов серце без допінгу
як пластун у атаку гусінь повзе по стеблі
і весна роздягає землю до зеленого топіка
і допитливі бачать оголений пуп землі
***
ти вмієш гадати без кави – вистача цинамону й гвоздики
орієнтуєшся в музиці і паралельних світах
юна мов незапалений ще молодик і
стара ніби вічність тому загублений слід у зірках
ти присутня у кожнім костьолі синагозі і кирсі
готова їхати стопом а потім вертатись по шпалах
а згодом вийти на подіум хитаючись мов на пірсі
така легка що здається змиє тебе фотоспалах
доки метро розвозить по новорічнім органі
доки мене розвозить – правду змішав з маною
ти засинає у недосяжній дівочій фата-маргані
і прокидаєшся в ліжку поруч зі мною
РІЗДВЯНИЙ РЕП
У країні де повне гальмо щоразу тисне на гальма
Де чотири рази святкують те саме і це нормально
Аби мешканці мов наркомани знов і знов відчували «пріход»
Новорічного свята із незмінною назвою Новий год
Де фортуна мов баба сніжна і як сонечко світить мер
З усіх вітрин вітаючи – з новим щастям і хеппі ню єр
Та не бачиш цього в польоті в бік якось Караганди
Доки дід мороз бородою замітає твої сліди
І північне сяйво вночі і полярна зірка згори
Й на санчатах святого Миколи закордонні горять номери
І складаєш пісню різдвяну а виходить грудневий реп
Але мінус сім на дворі – і мене це якось не пре
Половину цієї ночі вистачало б на все життя
А назавтра у яслах спокій – тільки віл ягня і дитя
Баю-баю маленький Ісусе
В Віфлеємі й у Білорусі
Переклав з білоруської Дмитро Лазуткін
ПІТИ Й НЕ ПОВЕРНУТИСЯ
Наступна зупинка –
Блошиний ринок.
І ти лавіруєш поміж
припаркованих велосипедів,
боячись зачепити,
щоб не спрацювала сигналізація.
доки мелодія в навушниках
змішується з навколишніми звуками
у великому й малому колі
кровообігу твоєї музики,
а твій внутрішній екскурсовод
оголошує:
наступна зупинка –
Блошиний ринок.
І місцевий лівша
подає тобі умовний знак:
не то “перемога”,
не то “чимдуж викладай два євро
за все, чого тобі не вистачало
до повного кайфу”:
- трьохструнна гітара;
– дитячі краватки;
– електроштопори;
– памперси з рукавами;
– граблі з масажними насадками;
– ковзани для близоруких;
– протитанкові галоші;
– домашні світлофори;
– стаціонарний тостер з зозулею;
– швейцарський годинник з викидним лезом;
– друкарська машинка “Зінґер”,
п’ять пар штанів під копірку;
– пляшка патефонної горілки,
78 обертів на хвилину;
– порнографічні карти
секретних аеродромів…
І ти вже близький до стану,
коли трамваї спиняються
прямо перед дверима твоєї свідомості
і везуть на другий поверх.
Коло замкнулося.
Виходу немає.
Наступна зупинка –
Блошиний ринок.
СТАРИЙ ПОЕТ
Старий поет
не має шкідливих звичок,
бо від спиртного зранку бувала згага,
а від цигарок жовтіли зуби;
потім зубів не стало,
та не міняти ж звичок на схилі віку.
Що ж до наркотиків,
то він би міг натякнути на знайомство з ними
для дешевої популярності серед молоді,
але хай уже молодь сама
дбає про дешеву популярність,
а старий поет
широко знаний,
хоча й у вузьких колах,
зате настільки широко,
що юні літетатори
після поетичних читань,
опинившись у туалеті
біля сусіднього з метром пісуару,
від хвилювання забувають розстібнути ширіньку.
“Ось здорово! – думає поет. –
Я б так не зміг!”
Бо старий поет
прочитав за життя
сорок вісім книжок,
двадцять дві з яких були його власні,
ще до двадцяти двох він написав передмови,
а перших чотири він пам’ятає смутно,
хоч має на полиці
дві з половиною тисячі томиків своїх колег,
усі, звісно ж, з автографами,
щоби, збав Боже, не здав у букіністичну книгарню,
але він таки часом здає.
Замолоду з нього кпили через неосвіченість
та іронічно казали: “Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!”,
а тепер ні, тому
що старий поет
відвідав дві з половиною тисячі шкіл,
щоб кожна учениця,
крім вечора втрати цноти
та випускного вечора,
запам’ятала ще й його творчий вечір,
але ж жодна не запам’ятала,
а коли якась і впізнає його на вулиці,
то виявляється
сусідкою по сходовій клітці
або внукою.
Старий поет
досі хвилюється перед виступами,
переживаючи, чи будуть кричати “браво!”
та викликати “на біс”,
і тому читає з підкресленим викликом,
ніби питає: “Хто тут проти мене?
Ви за чи проти?”
Але все обходиться,
і зал дружно кричить:
“ЗА!” і “БІС!”.
ЧЕМПІОНАТ ЄВРОПИ
З ким тільки
не порівнювали Європу,
дівчинку-ковбоя,
що протрималася на спині бика
максимально довго,
аж да самого кінця родео.
Якось я назвав її пісочницею,
куди не пускають білоруських діточок
їх національно недорозвинуті батьки.
Дехто образився на таке порівняння,
хоч, гадаю,
ковбоям і матадорам сподобалося б.
Але я тоді думав
не про пісочну арену
політичної кориди,
а про досить невинні дитячі забави
з совком
(я про маленькую лопаточку),
пластмасовим самоскидом
та олов’яними солдатиками,
коли кожний із нас був генералом,
який тільки починає свою
пісчану кар’єру.
Що до діточок, то вони
переважно робили “секрети”,
викопуючи в піску ямки
і прикрашаючи ці домовинки
живими квітками
і (неживими) обгортками від цукерок і жуйок.
Головною частиною інсталяції
був кольоровий шматочок скла,
який клали зверху –
і виходило гарно;
потім “секрет” закопували,
старанно ховали, але так,
щоб легко було знайти,
особливо іншим.
Тільки через шмат віку я зрозумів,
що це були прообрази
наших майбутніх веб-сайтів,
віршів і порнознимок,
що метеликами летять на світло
і заплутуються у всесвітній павутині,
прагнучи потай
звернути на себе хоч якусь увагу,
та вперто ховаючи
свої сумнівні “секрети”,
як та Європа,
чемпіонка родео,
стара панна,
що так і не злізла зі спини бика
для чогось іншого.
ДРАЙВ
(З циклу “Небо над Берліном”)
Тут могла бути халявна рима “кайф”,
але наш драйвер говорить прозою.
Я розумію приблизно третину,
тому залишається радіо.
У берлінськім FM-і тісно:
двадцять чотири години джазу
і двадцять чотири – класики.
Моцарт добре пасує
до рухів нашого водія.
Усе віртуозне
і по-німецьки докладне,
ніби спеціально придумане
для великого слалому в дорожньому корку:
потрапив –
тепер відкорковуй,
і він відкорковує
у ре мінорі,
мажор!
Що інакшого – джаз.
Тебе охоплює паніка.
Тобі здається, що Оскар Пітерсен
грає востаннє в житті.
Принаймні, твоєму.
Бо водій,
заворожений черговою синкопою,
ось-ось не впишеться у поворот,
і тоді почнеться справжній джаз,
музика для товстих реаніматорів,
які довго не зможуть утямити,
що трапилося:
чи то дверцята заклинило,
чи то тебе заклинило,
чи то у всьому винен драйвер,
що на своєму моторі
в автомобільнім заторі
дочекався саторі.
БІАТЛОН
Битком набитий загальний вагон
поспішав за локомотивом,
ніби караван біатлоністів
за лідером у зелених штанях.
“Дивись, ми обігнали світлофор”, –
зрадів дитячий голос.
Ніхто не сперечався,
бо ми й справді набрали швидкості,
покидаючи стадіон.
Попсова музика з динаміків
підбадьорювала,
як голоси тренерів.
Дерева мерехтіли за вікнами,
як засніжені
скандинавські болільники.
Той чи інший завчасу
готувався до виходу,
поправляючи наплічник,
ніби рушницю за плечима.
А ти дивилася у вікно
на гілочки, помережені інеєм,
а потім романтично промовила:
“Який сніг!
Як тепер там добре!
Цілком як учора в Обергофі,
по телевізору”.
Я подумав, що так, тепер добре.
В Обергофі.
У телевізорі.
Вчора.
ВОЛОССЯ-2006
Тихий ангел пролетів
над гніздом зозулі
ще одинадцять тисяч
твоїх молодих співвітчизників
за весь рік
не подивляться жодного фільму
Мілоша Формана
ПРОГРЕС У ЛІТЕРАТУРІ
А все-таки мав рацію
французький казкар,
який клявся й божився,
що він таки є, прогрес у літературі.
Сучасний Гомер
зовсім не залежить
від збоїв електроенергії,
повністю може керувати
новою Національною бібліотекою,
хоча в душі на крихту заздрить
Ронсару й Бетховену:
найкращі творчі вечори
проводять у клубі товариства глухих.
Сапфо
більше не балотується на посаду
десятої музи –
зреклася на користь кінематографа;
і хоч не спізнала щасливого кохання,
зате отримала свого нобеля
за пропаганду політкоректності,
обігнавши Верлена, Рембо і Жорж Санд.
Старий Анакреонт
давно покинув пити
і може тільки мріяти про дівчаток,
зате ввійшов у програму
всіх шкіл та університетів Греції.
Війон
уповні відчув
всемогутність правозахисників,
хоч у країні так і не скасували
смертної кари,
а навіть якщо скасують –
що змінить купка дисидентів
з транспарантами “Де Війон?”
Усіма покинутий Гюґо
на власному досвіді звідав,
що вираз “мати геморой”
має не тільки переносне значення.
Зате тепер є шоу-бізнес
і можна писати слова на музику.
Гонкур
веде живий журнал в інтернеті.
Покутує на роздвоєння особистості.
Фолкнер і Маркес
конкурують на ринку турпослуг,
пропонуючи гарячі тури
в Йокнапатафу й Макондо.
І тільки Катул
не відчув особливих змін:
як дві тисячі з лишком років тому,
він оплакує горобця своєї коханої.
Пташиний грип, знаєте…
ПОСТІМПРЕСІОНІЗМ
Дитиною
спробую-було вилізти на бабусину піч –
і руки по самісінькі плечі
тонуть у чорному морі
сємок,
які бабуся намагається висушити.
Тоді
сємки сохли на диво швидко,
а подружки
не соромилися їх лузати
при мені,
і лушпиння просто
висіло у них на устах,
зовсім не вбиваючи
бажання цілуватися.
І я знімав його –
обережно, як сапер,
бо перший дотик
запросто міг бути останнім,
а так хотілося продовження,
тим паче що на печі
підсихали нові сємки.
З того часу
я знаюся на соняшниках
незгірш від Ван Гога,
а на гарбузах
набагато краще за нього.
ПАРНІ ЧИСЛА
Дівчина заходить у крамницю.
Дівчина купує чай з рум’янку,
пачку на двадцять одноразових пакетиків.
Дівчина приносить пачку додому.
Дівчина виймає пакетики по одному,
ворожить: “Любить. Не любить.
Любить. Не любить. Любить”.
Хоча знає, як-то буває в житті
з парними числами. А що вдієш?
Чай з рум’янку на двадцять пять пакетиків
знов розкупили інші дівчата.
ФАНТОМНІ РАДОЩІ
Влітку обережно обходити місце, на якому послизнувся і підвернув ногу в лютому.
Боятися зустрічі з рідним дядьком, зубним лікарем, хоча він давно вже на пенсії.
Жалкувати, що бібліотека переїхала і вже не навпроти твого факультету, хоч твій факультет і сам переїхав і давно вже в будинку партійної школи.
Ніколи не співати улюбленої пісні з кінофільму, після якого ти дістав по писку у військовому містечку в мікрорайоні Уруччя.
Згадувати код перед телефонним номером, щоб подзвонити в квартиру, де вона давно не живе, бо живе який уже рік разом із тобою.
Фантомні радощі. Настає момент, коли від них уже не втекти.
Коли запізнюєшся на електричку, яку сьогодні відмінили, і ти це знаєш, але все одно поспішаєш, ризикуючи посковзнутися і підвернути ногу.
Коли заговорюєш зуби бібліотекарці, яка каже, що ти буцімто пятий рік не повертаєш книжку, яку ти ніколи не брав, і показує формуляр, заповнений твоєю рукою.
Коли їдучи в метро в напрямку мікрорайону Уруччя, ти пробуєш пробити пластиковий жетон у компостері для пільгових квитків і розумієш, що безповоротно виріс.
Коли ти ховаєшся у старій будці вуличного таксофона і дзвониш звідти з мобільного.
Дзвониш їй.
З її мобільного.
Переклад з білоруської Галини Крук
***
Чужа мова
пестить мені вухо,
як пірсинг
на чужому язиці.
КОЛУМБІЙСЬКИЙ ДИВЕРТИСМЕНТ
1. Заздрість
«Боже, як танцюють колумбійці!»
Трохи подумав і додав:
«Я хотів би писати вірші так,
як танцюють колумбійці!»
Іще трохи подумав і додав:
«І просто танцювати, як колумбійці,
теж хотів би!»
2. Правила дорожнього руху
На перехресті зупиняється мотоцикл.
Кермує дівчина в шоломі.
Приголомшливо красива.
Ззаду хлопець без шолома.
Сидить і –
ризикуючи життям –
не тримається за неї.
І всі колумбійці навколо
Стоять і думають:
«А я б за таку тримався.
Навіть ризикуючи життям!»
3. Символ миру
У самому серці Колумбії,
На авеню El Colombiano
Голубка сідає на дах,
А голуб – на голубку.
Тут могла бути мораль:
“Make love, not war!”
Але і без неї все робиться правильно!
1:50
Штемпелі поштарок
грюкають ритмічно,
ніби барабан під час карнавалу,
і ти майже не чуєш її,
навіть на вулиці.
Телефонна картка –
неточна карта її голосу
в масштабі 1:50.
(Адреналіну у крові
вистачило рівно на п’ятдесят імпульсів,
які течуть
разом з краплями дощу.)
А ти –
з пляшкою пива,
під парасолею,
ніби портативна кав’ярня,
з якої вже ніхто нікуди не подзвонить, -
перебираєш п’ять десятків номерів
з її голосом,
п’ятдесят телефонних одиниць,
гортаючи дитячий бестселер,
неточну карту своєї пам’яті
в масштабі 1:50.
ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ
Приємно повертатися додому,
коли їдеш із двома пересадками,
а на кожному кордоні з тобою один і той же
випадковий попутник.
«Ну чого ти мені даєш такими дрібними,
принизити хочеш чи що?!» –
кричав він на тітоньку у віконця обмінника
біля ризького автовокзалу.
«І ще так позирає, чого зиркаєш,
понаїжджали тут до нас у Латвію», -
бурчить він чистою російською,
ідучи слідом за мною
у напрямку автобуса «Рига-Вільнюс».
У Вільнюсі я його не бачив,
але в автобусі «Вільнюс-Мінськ»
він опинився у сусідньому кріслі,
а на литовсько-білоруському кордоні
витягнув мобільник і розмовляв по ньому
до самого Мінська.
«Чуєш, Мішаня влетів на бабки,
на нього вісім штук повісили,
тачку у Франції затримали
і в Шенген більше не пустять».
І раптом, повернувшись до мене:
«Тобі вітання!»
Його мобільник опинився біля мого вуха.
Мабуть, доведеться розмовляти про Мішаню.
Я хотів узяти, але він не дав:
«Та ні, сусід, це я не тобі.
І вітання також не тобі.
Ти не дивуйся, це я так жестикулюю».
У метро я втратив його з поля зору,
але на зупинці 95-го
вже нічому не здивувався,
звичайно, він тут як тут,
заходить в автобус, сідає навпроти.
«Чуєш, ось ти всю дорогу щось у блокнотик пишеш,
а дівчатка у цей час курять. Чуєш ти, зовсім ще маленькі!
у моєї знайомої дочка у 14 років зробила аборт,
і це вона ще не курила, а якби курила…»
І зовсім на прощання, виходячи:
«Чуєш, письменник,
ти тільки не пиши про це вірш,
а то вийде довгий і нудний.
Краще оповідання накатай!»
Переклав з білоруської Остап Кінь