Віталій Жежера. Спогади про Володимира Короткевича

zhezheraНародився в 1953 році в селі Сулимівка Яготинського району Київської області.

Український журналіст, театрознавець. В 1976-1977 роках працював завідувачем літературної частини обласного драматичного театру в Могильові (Білорусь), де зустрів білоруського письменника В. Короткевича.

Авторська колонка Віталія Жежери на gazeta.ua

***
1976 року, коли я закінчив   Київський   театральний   інститут   ім.   Карпенка-Карого,
український  театр  був  практично  задушений ідеологічною машиною, це
була  мертва  зона,  цілком безперспективна, без жодних ілюзій. Багато
людей  просто  виїжджали  до  Москви – десь перед тим виїхали режисери
Танюк, Віктюк. Цікаво, що Білорусія тоді вважалася вільнішою (може, не
так,  як  Грузія чи Прибалтика), у нашому середовищі вважалось, що там
“щось  іще  можна робити”. Про вашого Машерова розповідали, що він міг
зібрати  Політбюро й повести гуртом на прем”єру до театру Янки Купали,
там  же  поряд,  через сквер треба пройти. У нас щось подібне уявити –
неймовірно.  І  от  якраз  у той час головним режисером Могильовського
облдрамтеатру  був  призначений  Юрій  Мироненко (про нього є стаття в
Білоруській  театральній енциклопедії). Мироненко перед тим працював у
Києві,  отож,  покликав  звідси за собою молодих акторів до Могильова.
Мене  він запросив своїм помічником з літературної частини (в побуті –
“завлітом”).  Ми  всі  там  зібрались на початку осіннього сезону 1976
року. Нас  було з Києва десятка півтора – з тих пір у мене й у
кількох  іще  нинішніх київських  артистів “Трудовая книжка” має й іншу
назву – “Працоуная  кніжка”  (вибачте,  що “у” без умляута). Могильов – це було
наше перше в житті місце роботи, там нам і видали трудові книжки.

Театр працював (як і досі) російською мовою. Мироненко   поставив   там
кілька   яскравих   вистав:  “Інтерв’ю  в Буенос-Айресі”  Генріха  Боровика,  “За  все  хороше – смерть” Рустама
Ібрагімбекова,  “Орфей  спускається  в  пекло”  Теннессі Уільямса. Але
всякий  живий театр мусить дбати й про драматургію тієї країни, в якій
працює.  І я почав розпитувати акторів-білорусів, хто у них вважається
кращим  нинішнім  письменником.  Мені  назвали  два  імені:  Некляєв і
Короткевич.  Особливо  при  цьому  підкреслювалось,  що ці люди пишуть
такою  білоруською  мовою,  “в  якій навіть ми знаємо не всі слова”. Я
недавно  вичитав  у  Бахаревіча щось подібне – мовляв, є люди, з якими
краще  розмовляти біднішою білоруською мовою, щоб вони тебе зрозуміли,
а  є  й  ті, які розуміють справжню білоруську. Отож, ті двоє володіли
справжньою.  До  речі,  вона не здалася мені незрозумілою.

Я знайшов у бібліотеці книжки Короткевича, все, що там було, і наш із Мироненком вибір
зупинився  на романі “Христос приземлився в Городні”. Це проза, але ми
дізналися,  що Короткевич зробив за цим романом також кіносценарій, не
екранізований  і  ніде  не  опублікований. На початку 1977 року я взяв
відрядження,  поїхав до Мінська й знайшов Короткевича – в тому будинку
на  Енгельса,  де  тепер  є  меморіальна  дошка.  Він  зустрів  мене в
поношеному  синьому  спортивному  костюмі, мішкуватому на колінах. Сам
був   схожий   на   схудлого  бегемота  –  і  лицем,  і  отим обвислим
спортивним костюмом, отаке якесь у мене було враження, зрештою, симпатичне.
Короткевич швиденько затягнув мене до кабінету і замкнув   двері зсередини
– там  у  нього  був  на  дверях такий саморобний  дротяний гачок, які
бувають на клітках з кролями. Господар дуже серйозно пошепки сказав:
“Нешта за сценкай шабуршыцца – жонка!” Потім відсунув диван  і  витяг
звідти  ледь  початку пляшку “Зубровки”. Ми випили по чарці й сіли
працювати: він коло друкарської машинки за столом, а я на дивані  читав   сценарій.
ВК, можливо, завершував тоді “Чорний замок Ольшанський” – такий висновок
я для себе зробив згодом, коли через рік-півтора, уже в армії (теж  у
Білорусії) прочитав  цей  роман  у  журналі “Маладосць”.

Я ще перед візитом повідомив по телефону, просто з вуличного автомата,
що мене цікавить сценарій “Христос приземлився в Городні”, і що я вже
ось  під  будинком  стою, і Короткевич тут же мене запросив зайти – тобто,
не було якоїсь попередньої домовленості, може, з мого боку, це була авантюра –
отак  нагло приїхати  з  іншого  міста  й  відірвати  людину від роботи, але
Короткевич   не   звернув   на   цю   обставину   жодної  уваги, й без
церемоній дав читати сценарій:  мовляв,  дивіться,  чи  це  підійде вам.
Доки  я  читав,  усе  більше  переконувався,  що  “це  підійде”, хоч і
доведеться  робити певні уточнення, щоб пристосувати кіношний текст до
театральної  сцени.  В  сценарії були розкішні речі, трудні для театру
(приміром  – бойовий слон), а втім, наш Мироненко таке любив, і, може,
того бойового слона не довелось би викреслювати.

В  процесі  праці  ми  ще  кілька  разів  поверталися  до  зубровки  –
по-діловому,  без  особливих  тостів,  і  таким чином було закінчено й
пляшку,  й читання сценарію. Я сказав, що цей матеріал нам підходить і
що  я  його беру. І тоді Короткевич (знову пошепки, без пафосу) сказав
те, що сказав. А сказав він десь  так:  я  дуже радий, що це вам підходить,
але не можу дозволити, щоб  мій твір ішов на сцені російського театру
у Могильові, де моя бабуся колись училася в білоруській гімназії!

Не  можу  сказати, що ця відповідь мені не сподобалася, хоч і довелося
повертатися до Могильова з порожніми руками.

Отакий  от  скромний,  але  дорогий  для  мене  спогад, не знаю, чи це
підійде  вам,  в  усякому разі, вдячний за те, що я зміг уявно повернутися в
чудові часи перебування в Білорусії, милої моєму серцю.

Leave a Reply