П. Кулік. СВЯТАЯ ВОДА

До біографії автора

Улітюсь я мало спав по ночех, усё носыв шо-ныбудь з колкоза: чы сіно, чы солому радюшкію, бо вдэнь навіть кошык картоплю з колкоза тежко прынысты, всі дывляця, выглядають з вокін.

Алы ж хтось доказав прыццадатілю. Я смыкнув, шо хтось з сусідюв, бо колкознэ полэ ны вэльмэ далёко, кілометры два за корчемы. А пронысэш солому чырыз корчі, то вжэ у сыбэ в горо’ды.

В тую нїч я носыв солому раз шісць, покы сылы хапало, а стэшку добру вытоптав, а загрыбсты моя жінка Параша ны схотіла. А мо чув хто, бо солома сунулася по зымлі, а ек нїс послідный раз, то вочы аж на лоб лізлы, стогнав, шо е сылы.

На другій дэнь мынэ траслы Борма з прыццадатілём. Знайшлы солому у свынынцы і вкаралы аж на дэсыть рублів. İ я і Параша надіялыся, шо ны вкарають, бо смыкалы всі, у кого хрыбетнік був міцный. Правда, зайдэш на полэ, трасэсся з леку, хаваїся одын од другого, алы ж нысэш. Параша плеснула рукамы:

– Ох, моя долынька, ох моя тэмнынька! Ох кілька булок хліба я могла б купыты! А ґазы більш, чым сто літрув, а запалок – быз шчоту. İ я шкодовав, бо за проданыї ейця хотів купыты косу і вылкы. А Параша ны пырыстае долькаты. Мынэ аж затрасло од зла:

– То вжэ хватэ тобі, Параша, квычеты, ек різанэ поросе, оддамо екось, е у нас п’еть півнюв, бігають быз толку по дворі. Одвызу у Гантопілле і продам.

Посля того якаясь пошысць напала на мынэ: я став боетыся навіть увночі красты в колкозы. Захотілось міні узнаты, хто ж на мынэ доніс? Помырґовалы мы з Парашію і ек стало добрэ смыркатыся, пушла вона з радюшкію на плэчух і з прачем пуд спудныцыю до ляшок з колкозным жытом. Выбывала вона жыто на полы, чы не – гэтого я ны бачыв. Я прыказував нычого ны браты, а тїлько зайты в корчі, посыдіты там, а потом за хлывамы прыйты дохаты. Я заліз пуд еблыню і за Парашію пудгледую. Кумарі їдеть, спасу ныма. Колы бачу, покуптів підбыжком Звыдось Бонька за Парашію. Упорыстый такый, всё нышкорыть гэтой вірнык. Шчо ны дэнь, їдэ возом і в полупышку смычэ чы сіно, чы солому. Шо робыты? Мо дэ прычавіть мою Парашычку в корчех! Зароїлыся всекы думкы в голові: а мо Параша будэ нысты жыто, а він зловіть і завыдэ в кантору? Алы всэ обыйшлося. Параша взяла тїлько трохы гурків у прыпіл. Я її посварыв, шо мало взяла. Ны вспілы мы оглядітыся, ек діты їх здзілы, ек за вухо закынулы.

İ шо ты думаїш? На другій дэнь Борма трес. Я ны боевся: жыта у нас ны було ны шылюпыны. Шо прынысэш у кышэнях, то свыне здзісьць, чы ку ры здзёвбуть.

Борма думав, шо я горілкы дам. Казав, шо сушыть в ротовы, шо стомывся і за стїл сів.

А рожна ёму роспіклого у вылыцы! Трасэ, а посля вымогае горілку. Я поставыв на стїл кварту молока з хлібом. Эгэ! Ны втев.

Я смыкнув. Бонька, мусыть, шыпнув Бормы, шо я краду жыто і жыну горілку. Ек оттараскатысь од Бонькы? А, можэ, й правда зробыты так, шо я жыну горілку?

З вэчура я позавішував вокна, у дровальніку колов дрова, носыв воду з колёдаза. Параша протопыла в пычі. Я поналывав бутылкы з помыямы і заткнув коркамы з бумагы. Удосвыта, посля трэтіх півнюв, я одевся і пушов в садок од Бонькы, выкопав ему і бутылкы закопав. Вкосыв трохы травы і закыдав ему звэрху. Прышов у хату, зылыпаючы, наївся сала з часныком, напывся з выдра воды і ліг спаты.

А врано поснідалы. Я сходыв до Стыпана Галушкы за конэм, кыб звысты з города картоплы і закопаты. İдучы до хаты, дывлюсь: ідуть участковый з Бонькію по гулыцы. Бонька дойшов до свого двора, а далый йты ны хочэ, спыраїця. А участковый строгій у нас був – Букраба.

– Что, как докладывать, так не боялся, а идти в качестве свидетеля боишься, товарищ Макарчук? – почув я голос Букрабы.

Я пуйнев, шо до мынэ Бонька прывів участкового, алы, ны подаючы віду, повів кобылу у двір. Я вжэ пудвів кобылу до хлыва, колы чую:

– Вы будете Расіч Трофим?

– Я.

– Ко мне поступили сведения, что вы занимаетесь самогоновареним. Где самогон?

– Ны гнав я горилку, – прошыптав я. – Я і вправду злякався.

– Посажу в каталажку, – крычев Букраба.

Я кажу:

– Шукайтэ.

Бонька пидбыжком пушов до емы, роскыдав траву, тычэ ногою.

– Тут вона е!

Взев жылізьняка, одкопав бутылкы і засмыевся контытный.

– Это что, гражданин Расич? Я вас спрашиваю! А ну открывай бутылку!

Бонька хучій открыв бутылку і подав Букрабы. Букраба пуднес плешку до носа, понюхав, покрутыв її , на дно плешкы гленув, а посля кажэ:

– Так это же вода. Возьми-ка бутылку, колхозник Макарчук, определи, что это такое?

Бонька взев плешку, понюхав, оптэр рукавом горло бутылкы од зымні, злёбнув раз, другій, закашлявся і выплюнув.

– Вроді вода, товаріщ участковый.

Бачу, сусіды сталы збыратыся. Букраба знов насів на мынэ:

– А ну объясни, товарищ Расич, почему воду прячешь?

– Гэто особа вода. Святая.

– Что! – озвырів Букраба, і заходыв каля емы. – Я тебя сейчас не водой, а дубиной посвячу.

Я й добрэ злякався.

– Так міні батюшка казав. Ек батько вмэр, то я ёго мыв, сабрав воду і закопав у гэту ему. Вода вэльмэ помочная, ек на што-ныбудь хворій.

Бачу, Боньку вырвало.

– Вон с моих глаз! – став плёватыся Букраба.

Обырнувся до Бонькы і кажэ:

– Я думал, что у тебя, колхозник Макарчук, нюх как у собаки. Ат нет, ошибся.

Собрався Букраба дай пушов, ек мыло здзівшы, а Бонька – за їм.

З тых пір Бонька прытых, Ны любіть, ек хто клычэ ёго пуйты выпыты до мынэ горілкы: помытае, ек пыв помыї.

До біографії автора

01. 73 года

Leave a Reply