Ларыса Геніюш

геніюш

Переклад Д. Щербини

***

Зірвуть літа з окоренка гілля,
і сам окоренок стліє.
Жити по нас буде лиш земля,
яка рік у рік молодіє.
Так чи інак, а ти жменька її —
здання тяжке це й незборне,
тож рано чи пізно в обійми свої
вона нас навіки загорне.

Земле, як мало, йдучи до мети,
я встигла — і вже сутеніє.
Дай мені знов там, де Німан, зрости
з зернини твоєї надії.

Лев
Жаркої гриви з’їживши куделі,
тамуючи над силу злість і рев,
ходив по клітці гордий син пустелі —
невільний лев.

Сталеві ґрати хід його спиняли,
не раз він розтрощити їх хотів —
і зводилася лапа, й опадала,
немов тягар, на плетиво прутів.

У снах свободу бачив і печеру,
левиці роз’ярілої стрибок,
очам роздолля, силу невичерпну,
розпечений під лапами пісок.

І заревів у безгомінь із горя,
країну гір згадавши дорогу,
і скрегіт іклів на ворожім горлі,
і невситиму воленьки жагу.

Аж пуги свист обпік болюче згади —
і гнів угнався в серце шпичаком:
ішов на лева сповнений облади
господар із бичем та маслаком.

Суворим криком, ошуком лестивим
та кісткою спинив він лютий рев
і волі спрагу — і принишк, на диво,
забувши про своє могуття, лев.

Мучителя свого й тепер не стявши,
вхопив маслак і знову стлумив зло,
тимчасом як гієняче виття вже
його пустелю рідну облягло…

Відвіку так тече життя шалене:
як леви мовкнуть, випустивши дух,
з печер виходять пажери-гієни
і вприпуст падлом тішаться навкруг.

Leave a Reply