С.Давидюк. Вірші

До біографіі автора

Поліська хата

Стояла хата, як дзвоночок,
Був дід Степан в ній господар,
Мав двох синив, шестеро дочок,
Мав землю, щиро працював.

В роботи діти помагали,
Любили пацю з малих літ,
Пасли коров, поле орали,
Пекли в печі духмяний хліб.

Пахтіла хата дервом з Біловіжи,
Свитило сонечко в окно,
Баба Варвара кликала до їжи,
Десятером сиділи за столом.

Двадцяти роки, вік двадцятий,
Маленьких внукув бавить дід,
Поліська багатіє хата,
Ще внуки появляються на світ.

 Минає час і поколіннє нове
Господарує на землі батьків,
А над Поліссєм л’ється гонорово
Своїх пісень, найліпших в світі спів.

 

Пивовар
Вийшов Женя погуляти,

Бачить: котик коло хати,
Не мявчить і не мурличе,
В нього мова чоловіча.

Просить котик Женю:
– Дай ячменю жменю!
Хоче пиво він варити,
Як наварить, буде пити.

Хлопчик слухає, смиється,
Диво буде – кіт нап’ється,
По дорозі пійде криво,
Ніс направо, хвіст наліво.

Повилазять з норок миши,
Побигуть до діда Гриши,
Бо у діда на дворі,
Дражнять котика щурі.

Прилетить на пліт сорока,
Правду скаже білобока:
– Нащо котикам пивко?
Вони люблять… молоко.

 

Пані Білорусь
Серед квиток Старого світу
Тобою щиро гонорусь.
Ти гарна квітка, серцем гріта,
Шановна пані Білорусь.

Зелений край, озера, ріки…
Води з криниці я нап’юсь, –
Її дарує нам навіки
Ласкава наша Білорусь.

Повітре свіже, синє небо,
Спів птахув лине, як прочнусь,
Ти вабиш здавна нас до себе,
Чарівна, рідна Білорусь.

Церковний дзвін, велике свято,
За її долю помолюсь.
Живи щасливо і богато,
Моя кохана Білорусь.

 

Ким буде внук?
Була то осень, чи весна,
Топіро не познати,
Маленький хлопчик й дід Степан
Стояли коло хати.

Ще за царя шитий кожух,
Онуча вилизла з галоши
До діда притулився внук,
Дід завши внукови хороший.

 Роїться нам пора одна,
Її у думках носим,
Малому бачиться весна,
Старому – пізня осень.

Ким буде внук: купцьом, кравцьом,
Подумав дід про гете,
А мо, як батько ковальом,
Внук вирос… став поетом.


Поліська мова

– Чом нашиї рідниї мови,
Скажи но мні правду дід
Не учать в садках і у школах?
– Послухай, внук, мій розповид.

Менялися мови державни
І кольори прапорів,
Двадцяте століттє безславно
Звело на Поліссє свій гнів.

Тут мову російську всі знають
Її на штиках нам приніс
З ворожого східного краю
Суворов-головоріз.

 Подію таку не забути
І щоб пудманути людей
В будинкови Траугута
Зробили злодію музей.

А ще комуняки покрали
З жидивських могил граніт,
На чорному постаменті
Їх фюрер і зара стоїть.

Він заход рукою витає,
Би то ліпша доля там,
Поліська земля помитає,
Як здав нас своїм ворогам.

Пілсудського легионери
Прогнали большовиків,
Шкіл польських одкрилися двери
Для діток полищуків.

Забудьте про мову російську,
Рідну таксамо навік,
Той буде своїм на Поліссі,
Хто відає польський єнзик.

Але не втрималась Варшава,
Геть! Нови няньки пришли,
З Берліну фашиська навала
Напасть червона з Москви.

Совєти взялись за полякув
Тих, що за Буг не втекли,
В холодну Сибір неборакув
Товарняками везли.

Вирнулись зилізни вагони,
Злий біс у Кремлі хотів
Позбавити рідниї Доми
Корінних полищуків.

Євреїв одних залишити,
Всіх виселити слов’ян,
З Полісся мойого зробити
Ще один Біробіджан.

Нас німці тоді захопили,
В Сибір не трапили ми,
На Заход вагони пустили
З скотиною та людьми.

Рабами в Неметчині стали
Найліпши господарі,
Задармо щодня працьовали
На полі чужому й дворі.

А думки були про Полісся
В снах бачився рідний край,
Дай Боже, вернутись молився,
На землю батьківську, дай.

У синьому неби бачу
Радянський літак летить,
Грукоче на сході, неначе
Фашистам остатня мить.

І знов на Поліссі Совєти,
Колхози, артєлі давай,
Малюють майбутне газети,
Будуй комунізм – буде рай!

 Народи республік хотіли,
Щоб зник Радянський Союз,
Їм волю здобути зуміли
Вкраїнець та білорус.

До влади прийшли демократи,
Так звали себе вони,
Хто крав, став ще більш розкрадати,
А ти працьовник спину гни.

Привіз раз Зенон Станиславович
Пана Ходику до нас,
Він нашиї мови не знаючи,
Щось плів про її і смиявсь.

Політики бенеефовці
Почули тоді од нас
Не знищили мову есесовці
Ничого не вийде у вас.

Живе гонде матчине слово
Линуть поліськи пісні,
– Дід, – чує старий од малого.
– Не згине тут мова, ні!

1999 рік

До біографіі автора

Leave a Reply