Володимир Леонюк. На заболочених оболонях

До біографії автора

 

Ой, вставай, козаче,
Вставай, молоденький,-
Ходить, блудить по дубровоньці
Твуй кінь вороненький.
Ой, нехай же вун блудить,
Нехай напасеться –
Уже моя головонька
До його не зведеться…

(З поліської пісні)

В едукаційному відділі вчителя Юрія Новакевича без зволікань призначили на працю в село Грудок за тридцять з гаком кілометрів від повітового містечка й порадили йти, ба навіть бігти, поки зовсім не споночіло, – до Абрамової корчми, бо під цю пору, мовляв, лише в Абрама можна вряди-годи напоткати котрогось з тамтешніх селян, аби до того загубленого в мочарах села якось дістатися. Про інші транспортні можливості при тому не згадувалось – їх, мабуть, просто не було, тож Юрій Новакевич так і вчинив, як мудрі люди раяли, – з важкою в руках валізою, заплітаючись незграбно ногами і мало не падаючи, почвалав до Абрама, особистості в містечку, на щастя, знаної добре, – шукати випадкового грудянина, мешканця Грудка, куди вчитель одержав призначення.

У невеликій, традиційно закиптяженій, наскрізь просмердлій бридким корчемним духом світлиці за столом у куті, куди послужливо стрільнув очима рудобородий Абрам, розімліло за столом при кухлі сидів кремезний селянин у розстебненому кожусі, раз за разом прикладався до кухля, крякав удоволено і з приводу, очевидно, принагідного метикування ствердно або заперечно похитував головою – Андрій Морозюк з Грудка.

Отож перший зблизька бачений живий поліщук. Насамперед вражала портретна подібність Андрія Морозюка – до кого б ви подумали? До … Шевченка Тараса, саме так: оці настовбурчені брови, високе масивне чоло, вуса підковою і цей такий ультранаціональний кожух з відкоченим коміром … За теорією пана Новакевича всі українці завжди чимось мають нагадувати Шевченка або Франка, німці, певно ж, Ґете або Шиллера, французи – Гюґо чи Бальзака, ну, а поляки, річ зрозуміла, – Міцкевича і Словацького. Так і повинно бути, нації просто зобов’язані мати хоча б відносну подібність до своїх геніїв та героїв, уважав пан Новакевич, прямуючи до шевченкоподібного поліщука за столом на розмову.

– До Грудка?! – здивувався Андрій Морозюк на Новакевичеве прохання, недовірливо придивляючись до паничика в окулярах. – А що ж, цікаво, пан у Грудку робитиме?

«Та я не панського роду, я селянський син з Карпат, з Лемковини», – хотілося крикнути Новакевичу, але він натомість спокійно мовив:

– Призначений до грудоцької школи вчителем. З запізненням, але ось

добуваюся.

– Паночку ласкавенький! – настороженість зникла, Морозюк схопився на ноги, запопав учителеву правицю й легенько, за його либонь поняттям легенько, потиснув – у Новакевича з очей посипались іскри. – Давненько дітки нашії виглядають учителя та визирають! А начальники повітовії, знай, шлють на села лютіших за собак поліциянтув, гайових та секвестаторув! Од сарани теї одно тільки чуєш: альбо давай, альбо не руш!

Морозюк хутенько допив з кухля – не пропадати ж, недбало насадив на голову кожушну кучму й рушив до виходу:

– Раз так, то вже їдемо, бо пізно!

На прикорчемному дворі приторочений до конов’язі чекав на них запряжений у сани кінь з торбою на морді. Невеликий на зріст, місцевої, як виглядає, породи, гаразд доглянутий кінь на появу господаря зайшовся коротким зраділим іржанням. Морозюк поплескав коня по шиї, згріб у задок саней мішанку, застелив її рядниною й всадовив пана вчителя якомога зручніше. Опісля довго гнуздав і пестив коня, щось лагідно промовляючи йому на вухо. Ставши в передку саней навколішки, Андрій Морозюк зняв кучму й рівно перехрестився. Усю неблизьку дорогу він так і їхав, стоячи в передку на колінах.

«Що в них на Поліссі за чудернацька манера їздити стоячи на колінах?!» – дивувався вчитель Новакевич, селянський син, розпочинаючи облік поліських побутових недоладностей, невластивих його рідній Лемковині. З містечка виїздили вони, коли вже гаразд засутеніло, й у вікнах багатьох будинків затишно заблимало світло.

Над Поліссям западала ніч, перша поліська ніч Юрія Новакевича.

– Чи міг би пан господар повісти, скільки приблизно в Грудку дітей шкільного віку? – спробував Новакевич розбалакати мовчазного візника – досі той озивався лише до коня та іноді щось собі під ніс мугикав.

– Дітиськів себто? – перепитав Морозюк. – О, того добра в кожнуй хаті є досить ще й трішечки. Половину з народжених забирає неміч усяка болотна, чур юй і пек, друга половина якось чапить. Шістьдесять хатей у селі, і в кожнуй хаті по двоє – троє, а є й по шестеро-семеро, як от у мого рідного братиська Онипрія, от і вся панови лічилка.

На питання, чи є в нього самого діти, Андрій Морозюк залюбки, з неприхованою навіть утіхою, потакнув: авжеж, має двох дорослих синів, Василя і Миколая, щоправда, їм уже пізно до школи ходити. Старшенький, Василь, хутко женитиметься, а молодшого, Миколая, забрали торік поляки до війська. Служить його Миколай у войску польському в місті Торуню, є таке місто в Польщі, десь би, здається, за Варшавою…

Місто таке в Польщі справді є, як не бути, – годився втомлений Новакевич, втрачаючи наразі до розмови інтерес. – А тут, куди не скинеш оком, Полісся, край боліт, пущ, зубрів, поліщуків і всякої іншої архаїчної живності, а пан Морозюк, мій машталір, поліщук над усе, ні з ким його не сплутаєш, щось середнє арифметичне між зулусом та ескімосом, як і мої лемки. Морозюк звернув увагу на мої окуляри і моє пальто, але не помітив моєї мови поки що, тому й уважає мене за поляка.

Що ж до Морозюка Андрія, то його за звичаєм усіх батьків на світі дуже таки кортіло про синів трохи ґрунтовніше побалакати, якби замість учителя він когось іншого віз, бо з учителем розмовляти чомусь бракло Морозюкові сміливості, сковувало незвичне почуття шаноби: бач, пан паном, десь із Польщі, а їде в поліську болотнечу давати нашим діточкам освіту, тож і голову морочити йому селянським розпатякуванням н випадає, ліпш собі помовчимо, а вун нех собі як знає…

Останнім часом Андрія Морозюка частіше дедалі діймали думки про молодшенького, Миколая, – служить його молодший у польському війську в місті Торуню, десь поза Варшавою. Служба як служба – щоденна муштра, походи на стрільбище, паради, огляди, різне навчання, таке проходив у царському флоті і сам Андрій. Одного гожого дня одноманітність військової буденщини порушив приїзд до Миколаєвої єдностки відомого варшавського борця. Відомий варшавський борець освідчився в пресі, що в Торуню, куди вирушає, одним махом переборе всіх військових від шерегівця до генерала. Ну, з такої небуденної нагоди на зустріч з борцем припроваджено мало не всенький полк на чолі зі старшинами, щоб на дивовижу поглянути і себе показати. Борець буденно вийшов на кін перед веселими жовнірськими зборами і нумо викликати охочих помірятися з ним силою і вправністю. Ось тут-то запахло соромом та ще яким! Учаровані виглядом борця жовнірики по-тхорячому принишкли на своїх місцях, ніби їх зовсім тут не було, де й ділися пустотливі веселощі. А той, здоровило на кону, походжає собі, як у себе вдома, виграє бичачими м’язами і глузує з війська, як тільки вміє: та вам, панове жоднєжи, не ойчизну захищати, та вам у полі вівці пасти і то честь завелика, і пішов, і пішов – служити, знаєте, бридко. На передніх лавах ні в сих ні в тих сиділи і паленіли від сорому пани старшини – прийшли, бачите, розважитися трішки, та не вийшло, той жовнірський загальний страх перед борцем зіпсував панам старшинам настрій: оце так військо ми маємо, а що ж то буде, скажіть, на випадок війни? Мав, отже, борець слушність, коли нахвалявся перед газетарями, що покладе на лопатки в Торуню всіх – від шерегівця до генерала.

Миколая Морозюка, Андрієвого молодшенького, честь польського війська особливо не зачіпала, тут нехай пани поляки самі вив’язуються з халепи. Але Миколая Морозюка заскакував, і то прикро, і викликав протест заячий жовнірський ляк перед варшавським борцем, ляк цілком зрозумілий, хоч і смішний, ба навіть ганебний, і в тому винні самі старшини: було попередити, підготувати. А ще Миколай Морозюк несподівано для самого себе прикро образився на просторікування того на кону столичного силаня, бо де ж так можна розпускати язика і паплюжити всіх поспіль. Хоч може ти й Іван Піддубний, але треба тримати якоїсь міри, чоловіче. Й Миколай рішуче подався на кону – нехай буде, що буде: або я його покладу горілиць, або він мене, світ від того сторч ногами не стане!

По рядах жовнірських збурилася хвиля полегшення: ага, вже ж один одчайдух знайшовся…

Рипучими сходами Миколай Морозюк упевнено вийшов на кін, скинув з голови білоорлю рогатівку, щоб очей не застила, підсунув вище рукави затісного мундира, став у звичну для його села борцівську позицію.

– Родина пана жолнєжа не матиме згодом претензій до мене? – при загальній тиші питався глумливо борець несподіваного супротивника. «То ми побачимо заре, чия родина нарікатиме!» – подумав Миколай, але нічого не сказав через постійну мороку з польською мовою, тільки заперечно махнув рукою.

І почалося. Зчіпилися руками й завмерли вобнімку, відтак різко розчіпилися. Зійшлися другий раз і знову на мить завмерли – знаний, натренований у багатьох змаганнях борець, та зарозумілий жовнір з Грудка, який і боротися вмів лише так, як у свята борються парубки в селах Полісся, не більше. За третім разом Миколай Морозюк примудрився варшавського борця взяти так учеписто і делікатно і так зручно на долівку спустив, що той, неборака, й залишився на долівці лежати кволо – з переламаною ключицею. Що тоді сталося! Замість щоб кликати лікаря і надавати першу допомогу потерпілому, жовніри і старшини влаштували Морозюкові бурхливу овацію, на руках винесли на пляц й без кінця підкидали вгору: цей вайлуватий здоровань з Полісся, виявляється, вельми доречно і, на загальну думку, вельми навіть патріотично зламав ключицю варшавському борцеві – так йому, сучому синові, і треба, нехай на другий раз, якщо в нього буде другий раз, знає, як розпускати язика і брати на глум ціле військо. Того ж вечора полкові старшини на честь звитяжця зладили на радощах бенкет-пиятику, а по кількох днях Миколай Морозюк їхав на своє Полісся в позачерговий урльоп…

Думав Андрій Морозюк про молодшого і замислено гамував причіпливу усмішку: з його Миколая може вийти, думається, або порядний господар-хлібороб, або ж, чого доброго, велике ледащо. Аби збивати сільських нетям з пантелику, спокус сьогодні ще й як вистачає – возом не забереш. Така вже, мабуть, наша доленька: тута тії пани з-над Вісли, більшії католики за самого папу римського, а тамички, на сході, знову червонії людолови, марксисти над самого Маркса, щедрії на обіцянки і скорії на розправу. Набачилися ми того раю в біженцях,ой, як набачилися! Нє, треба буде гостро наполягти, коб мої лобуряки кріпче трималися Онипрійового Гната:Гнат бо юнак мізковитий, такого серед Морозюків за меї пам’яті ще не траплялося, не знати й в кого вдався такий головатий. Нехай би Гнат напоумляв по-братньому Василя і Миколая, коб читали «Кобзаря» і «Тараса Бульбу», а не розвішували ночами вуха на Москву – Москва бо безбожно бреше!

Серед грудовських Морозюків спервовіку не заведено було скаржитися на здоров’я: переважно вдавалися Морозюки і Морозючки здоровими – одне в одне. Сам Андрій відбув російсько-японську війну в ескадрі Рожественського, з чужого нерозуму топився в Цусімі, бурди японської в полоні попохлебтав, досі гидотно одригається. Німецька війна, бодай не згадувати, силоміць зірвала грудян з рідного кореня, пустила за вітром набутки цілого краю, погнала поліський люд, наче худобу, на схід, щоб розпорошити по всій імперії до Тихого океану. Змога вертатися додому з біженського наймитування настала аж по шести роках, уже за більшовиків. Валками й поодинці потяглися поліщуки на рідні села. Похапливе повертання з Росії на Полісся скидалося на втечу – від червоно-білої колотнечі з її кривавими порахунками. Та от лишенько – замість тихого омріяного затишку в себе вдома на своїх оселях, заставали збентежені поліщуки на Поліссі польську владу в особі бундючних і незичливих поліциянтів та гайових. А була ж, кажуть, на Поліссі перед польською навалою Україна, найрідніша в світі, хоча й стривожена німецькою вояччиною, близько року була на Поліссі Україна. Не застав на Поліссі Україну Андрій Морозюк, розминувся з нею на біженських роздоріжжях. От би про що журитися нашим дітям, а не слухати заяложеної побрехеньки з Москви – не може бути раю під совєтами, там голоднеча і дикий смертельний примус.

Після повернення з біженства другого ж дня Андрій Морозюк, пригасивши їдкий смуток, розтроюджений загальним запустінням і руїною, запопав у руки сокиру, єдиний на тоді інструмент на спустошеній господарці, заходився працювати – корчував, витереблював хащі навколо похиленої в знемозі хати, доводив здерев’янілі облоги до пуття, будив приспану війною родючість. Від Андрія не відступали сини. Змайстрував урешті дерев’яного плуга, покликав Василя й Миколая:

– Нуте, лобуряки… Борюкатися ми любимо і вміємо, не перечу. А теперечки спробуймо орати: земелька любить оранку, як молодиця ласку та й коника в нас достьбі – здох біля Брянська, як вам відомо. Тож,

Господи, сподоби…

Лобуряки впряглися грайливо в саморобний дерев’яний плуг, посперечавшись за місце в запрягу – хто буде соб, а хто цабе, й хоча на першій же брозонці залилися рясними потами, ріллі під ярину вже ж наорали. Три довгі роки сім’я перебувалася на рідких нізчимних юшках з кропиви, полину та лободи, іноді траплявся, щоправда, козлячок або вдавалося оскоромитися то зайчатиною випадковою, то в’юном. Давала тут раду невсипуща Андріїха. Як і більшість селян, Андрій Морозюк марив конем, поки врешті-решт на коня не стягнувся – на миршавенького, сухореброго, ледве на ногах стоїть, але свого власного, не зиченого і не прошеного. І ніби довкруг розвиднілося чоловікові: відчув себе небувало заможним і вільним. Жити б оно.

Але де там: куди не поткнешся, звідусіль світ заступають польські патріоти – і се, бачите, не так, і те не так, і самі ви, поліщуки, не такі. А побила б вас, чужинців клятих, сила небесна! Посеред Грудоцької пущі, в лісництві, звели собі на той час гніздо десятеро гайових, усі як один поляки, звичайно ж. Озброєні карабінами гайові ступити кроку не дають селянинові в лісі. Найлютіший серед гайових – пан Нєдзвєдський: допікав штрафами не тільки за будівельну деревину, так потрібну в повоєнних роках селові – виписує кару за трухлий хмиз, а молодиць грудоцьких, упійманих у пущі за ягодою чи грибами, безкарно, по-розбійному ґвалтує, і не було на того звіра ні управ, ні суду.

Вибрався якось Андрій Морозюк з синами до лісу ще затемна, ледь-ледь на сході засіріло. З належною вправністю і поспіхом спустили облюбований дубок – на палі під хату, бо старі струхлявіли, висадили на воза, рушати б оно, а тут, одкуль взявся, ніби з неба впав, пан Нєдзвєдський з французьким карабіном за плечима.

– Я запримітив давно, Морозюче, що руки в тебе нечисті! – тоном прокурора промовив Нєдзвєдський досить управною українською мовою, а це дратувало ще більше, дістаючи зі шкіряної торби бланк на штраф. – Заплатиш, Морозюче, одну кару, другу та третю, тоді, може, схаменешся, а як ні, то простісінько помандруєш до цюпи. Мова коротка буде!

У навколишній гущавині ще до решти не розтанула пізня припоноч, місцями клубочився сірий туман, і ще не всі птахи прокинулися. Свіжо було і тихо-тихо.

– Єк пан Нєдзвєдський випише на мене кару, то я … – Морозюк ступив до гайового ближче.

– То що ти, Морозюче, зробиш, коли випишу на тебе кару?

– То я пана Нєдзвєдського тоді заб’ю, от що я зроблю! Но, Сивенький, їдьмо!

Навантажена дубиною, як склом, хура, вихиляючись на мшаних подушках то праворуч, то ліворуч, невпевнено, з натугою посунула між деревами до путівця в напрямку села. З обох боків, улягаючи до землі, хуру підпихали Василь і Миколай.

– Ти що, батьку, міг би направду вкоротити йому в віку? – питався мокрий від поту Василь, коли від’їхати від Нєдзвєдського кроків на тисячу і зупинились на відпочинок.

– Я, синку, не душогуб який, я звичайна людина. Але що б я, по-вашому, мав робити, якби Нєдзвєдський, колька йому в бік, виписав кару, то ж винесло б десь на цілу корову – дорожаться пани поляки в нашуй пущі, побив би їх грім з ясного неба! Ото ж бо воно і є .. Хто справді намислив убивство, той наперед не нахваляється. А ще собі затямте, хлоп’ята, ось що: кожен катюга, од великого до малого, в душі – страхопуд смердячий, хоча б десять зараз карабінув повісь на нього! У мене нагод, коб у тому пересвідчитись, вистарчало.

– Добре, батьку, добре, – не здавався Василь, – а як пан Нєдзвєдський очухається – візьме та й випише кару? Що тоді?

– Тоді, тоді … Поживемо – побачимо!

– А коли ти, батьку, останній раз мастив свою миколаївську стрельбу, тую, що ховаєш у копиці соломи? – запитав збиточно невинним голосом Миколай.

– Но, но, не розпускай занадто язика, вун у тебе, як мантачка! – насварився Андрій Морозюк на молодшого.

Кару на Морозюків тоді пан Нєдзвєдський не виписав.

– Но, Сивенький, но! Дома вже близько, а в жолобі конче знайдеться гарнця півтора доброго овса!!..

Обабіч саней пропливали темні обриси вільшняка і лози, притрушені злегка порошею. Іноді впритул до путівця підступали гордовито дуби і сосни, чиє верховіття губилося в нічній імлі, – поглянути ніби з високості, хто це там у свинячий голос товчеться по зимниках. Час від часу полоззя саней налітало на коріння, й сани тоді разом з їздцями немилосердно підплигували вгору, перериваючи звичний плин почування і думання і троюдячи натомість гостре роздратування. У передку саней заспокійливо темніла брилувата постать Морозюка – їхав він стоячи на колінах. Цей поліщук, думав собі вчитель Новакевич,  так і не дався розбалакати себе, але він не мовчить, він чується у своїй стихії, чується зручно й упевнено. Лунає хмільне його покахикування. Часом зривається з уст погрозливе закляття, коли котра з придорожних галузок свавільно пробує здерти з голови кучму: «Згинь, нечиста сило, і не займай» Певна річ, забобонний поліщук у будь-якій недогоді вчуває підступи нечистої сили і відповідно на те реагує – грізним закляттям, іншого бо способу на нечисту силу, звісно, нема, у всякому разі на Поліссі.

А поза тим бриніло і бриніло органне мугикання – Морозюк брав на голос мелодію за мелодією, шукав наполегливо з них ту, котра відповідала б поточному настрою, і таки знайшов…

Заворожений Новакевич забуває про незручності їзди, про дрож на тілі, забуває про все. Ось воно духовне і мистецьке єство Полісся, вслухаючись в пісню Морозюка, думав Новакевич. У цій випадковій пісні розписана густо історія краю, спосіб мислення і все таке інше. З цієї, власне, стихії і черпають наснагу нашої Кошиці і Котки, дай їм, Боже, здоров’я. Учитель Новакевич з дитинства кохався в рідному мелосі, всотавши його від батьків-лемків, а підрісши співав у церковному хорі, відтак у хорі студентському. Але хто б міг припустити, що в Андрія Морозюка, звичайнісінького поліщука-хлібороба, такий приємний вироблений баритон. Чекайте-но, пане Новакевич, вас чекає попереду здивування ще більше, раз доля звела вас з Морозюками, але то попереду.

Групу прибулих до Берестя вчителів у відділі освіти, перш ніж розсилати в повіти, зобов’язали прослухати кілька принагідних лекцій про становище у воєводстві Поліському і Східних Кресах узагалі і про те, як у цій непростій ситуації мають поводитись молоді польські вчителі-патріоти.

Такий з тими лекціями, мовляв, звичай. Першим забрав слово перед заінтригованими вчителями представник дефензиви, довудця якогось там незрозумілого відділка, як на Новакевича, досить самоупевнений, бундючний і невеликого інтелекту.

– Будь ласка, не ідеалізуйте кресового селянина, особливо українського, не плекайте щодо селян анінайменших ілюзій: завжди кресов’як дивитиметься на вчителя як на чужинця, перше тому, що вчитель поляк і католик, і друге, що відриває школою від нужденного господарства дитину-робітника…

– До вашого відома, шановне панство, у воєводстві Поліському активно діють комуністи та українці, і ми, польська влада, мусимо протидіяти і тим, і тим. Крім спільної ворожості до Польщі, вони затято поборюють одне одного, що нам, зрозуміло, на руку. Комуністи моляться на Москву, звідки надходить усебічна підтримка у вигляді грошей, підривної літератури та інструкторів-шпигунів… Українці легально і нелегально працюють над упровадженнями української ідеї в маси за допомогою українських шкіл, «Просвіт», «Пласту», «Союзу українок», УНДО, УВО тощо. Опришки з УВО, як ви знаєте, не цураються стрілянини, за що ми їх також трактуємо відповідно. На щастя, простому кресовому населенню, заклопотаному проблемами добробуту, не до високих політичних матерій… Саме в школі відкривається поле для діяльності польському вчительству. З уроку на урок у душах учнів слід тактовно поглиблювати їхню непросипну поліську тутешість, у кращому випадку підтримувати на Поліссі білорусів, і ніяких Україн – тільки Польща.

І ще одне. Є неухильна потреба підтримувати тісні контакти з поліцією і дефензивою, діяти тобто спільно, і тоді ми остаточно на кресах переможемо…

«Але ж я не поляк! Я українець і греко-католик! Я люблю свій народ, його мову, культуру, і ніколи їх не зраджу!» – хотів Новакевич гукнути тим зарозумілим панам, але вчасно схаменувся: тоді тебе, небоже, зразу зашлють десь на Мазури або ще далі від України… Дивна, проте, логіка в польських панів: учи українських дітей за законами педагогіки читати, писати і рахувати і водночас цілеспрямовано вбивай у допитливих дитячих душах дану природою тисячолітню етнічну основу, котра, відомо, живить усі складники людської екзистенції… До того ж на відміну, скажімо, від комуністів українці ніколи, крім самих себе, не збираються визволяти…

На засніжене, поросле рідким очеретом болото з висот культурно- освітніх і національних повернув замріяного напівсонного вчителя трубний голос Морозюка:

– Тпррру, Сивенький, стій, дай-но оговтатись. Щось я не добачаю сліду ні кінського, ані людського… Теї дороги позостало на воловий рик, не далій, так же пуд снігом таїться «окнами» Неслуха, от де небезпека причаєна, не дай і не доведи, Боже! – Морозюк зліз з саней, подався роздивлятися на сумнівному відтинку зимової дороги.

«Неслуха, – міркував сонно Новакевич, – річка, позначена на мапах пунктиром, тобто замулена й заболочена, впадає в Пину, і річка Пина в безсило Морозюк, намагаючись зарадити лихові. Оце і є, мабуть, поліська зоні міста Пинська впадає в Прип’ять… А ріка Прип’ять, як відомо, впадає не у Віслу, як того прагнули б польські патріоти, – а в Дніпро, але Дніпро, то вже зовсім-зовсім інший світ»…

Кінь утомлено стишився: не жарт – відмахати та все хлуса тридцять з гаком кілометрів. Крізь холодну імлу ледве здалека чутний прорізався собачий гомін. «Так, це чути село, можливо Грудок, моя покута неминуча», подумав Новакевич.

– Спробуємо, не ворочатися ж за п’ять миль в об’їзд, – Морозюк попестив коня по шиї. – Тихо, Сивенький, тихо, ми тута проходили не раз і проносило. За мною, друже, так…

Копита невпевнено зацокали по кризі. Та враз ламко, наче пострілом, щось тріснуло, зашелестіло, захлюпало – Сивенький з передком саней в одну мить провалився вниз, у розвержену, повну чорної рідини проломину, задок саней з Новакевичем задерся вгору, й ноги вчителеві опекло крижаним вогнем. А відтак не забарився несамовитий вереск Морозюка:

– Не сиди ж, як засватаний, трасця твоюй мамі!

Морозюк запопав учителя за комір пальта й, мов куль з картоплею, стягнув з півзатоплених саней на підмокрий сніг. Обдала Новакевича холодна млість, заносилося на блювання. Окрім того, в цій погибельній метушні загубилися окуляри.

Десь поруч у непроглядній пітьмі в нерівному поєдинку з болотною стихією знемагали кінь та його ошалілий господар. Кінь осідав нижче і нижче в булькотливу твань, розпачливо ржав, а біля коня мокрий з води і з відчаю побивався безсило Морозюк, намагаючись зарадити лихові. Оце і є, мабуть, поліська одвічна біда-забава, – подумав очовмавшись, Новакевич.

– Пропаща моя головонько! – заволав зборений неміччю Морозюк, далі він перейшов на шепіт: щоб його мови не почули різні болотні анциболоти-лиходії, якими, звісно ж болото аж кишить. – Тихо, Сивенький, тихо, ради всіх святих, не шарпайся і не лементуй, не край мені душу! Ти оно посидь тихесенько, без шарпання, бо клята трясовина засмоктує і, не дай Боже, сягне голови. А я в село за пудмогою гайну,тута півверсти буде. Добре?

Морозюк нахилився до краю провалля і пристрасно цмокнув коня в запінений храп, потім схопився на ноги й розчинився в темряві, зник. Сивенький слухняно впадає в спасенну нерухомість, стогне лишень раз у раз, зовсім по-людському стогне. Розтривожене злорадно булькає баговиння, видихаючи на поверхню застійний сопух.

Остерігаючись, аби не потрапити в безодню до коня незручно знерухомів також Новакевич, паралізований незнаною досі тривогою. Час на тому ніби закляк, тільки далеко у невідомому селі безугавно валували собаки.

По якимось, не знати, на скільки тривалім часі, зборовши заціпеніння, занепоївся і тихо заіржав у ямі Сивенький: напруженим до краю слухом учув Сивенький з ями те, чого пригнічений переполохом не вловлював Новакевич, – людське з боку села шемрення. Рятівне курликання щохвилини ближчало, дужчало, і йому назустріч хвилювався та іржав, потопаючи в калабані Сивенький. З наближенням рятувальників закортіло так само і знудженого Новакевича від радості заіржати й затанцювати, але Новакевич, людина цивілізована, освічена й серйозна, своєчасно від такого вульгарного вияву почуттів утримався рішуче: було небезпечно досить танцювати на ламкому льоді, під яким чаїлися хижо небезпечні западини.

Попереду задиханий гнав Андрій Морозюк, він нахилився найперше до бакая, де топився Сивенький, і окрилено сповістив:

– Є! Голова ще стримить над багвою, живий Сивенький! Гнате, пали куделю! Онипрію, розмотуй гужище! Хутко!

Той, кого назвали Гнатом, даремно чиркав сірниками: блимнувши, сірники зрадливо гасли.

– Е, Гнате, викинь свої недолугії запалки в Неслуху – нема як кресало! Заре в один псих займеться куделя. Диви і – кресало дзенькнуло, викресавши з кремня на конопляний жмут мільйон іскринок, цілу комету, і конопля зараз-таки зайнялася. Тріскучий вогонь клав на людей і ближчі зарості очерету зловісно мерехтливий полиск. З боку села ще бриніло людське багатоголосся: покликом лиха вигнані з натоплених хат квапилися на допомогу сільчани.

Не переодягаючись, як стояли, Андрій з Онипрієм занурилися в крижану, схожу до коломазі рідину, випрягли з саней коня й опісля ще кількох занурень з головою просунули попід живіт вірьовку, іншу вірьовку закинули за зад коня, а кінці видали на берег. Щоб не заважати рятувальникам, удячна худобина ані не ворухнулася. З ритмічним вигуком «Гайда – разом!» півтора десятка грудян налягли на вірьовки. З чорної западини спочатку показався лискучий круп коня. Ще по кількох дружніх зусиллях Сивенький передніми ногами спиняється на ковзький край берега. Опинившись усіма чотирма ногами на слизькій тверді серед людей,

Сивенький, поки його очеретяними віхтями чистили з багнюки, виснажено хитався. Від купання в прірві тремтіли і підгиналися ноги, вочевидь хотілося виснаженій тварині лягти на сніг, а може й покачатися.

– Не давай йому, Гнате, лягти, не давай, кажу!

– Ляже – не зведеться потім!

– Муштруй його, води туди й сюди!

– Но, Сивенький!

– Сідай, Гнате, верхи і вйо, прожени його, розрухай, бо йначе прохолоне конисько й пропаде!

Гнат, років шістнадцяти парубок, вихопився на мокрого тремтячого коня, та зрушити його з місця не міг: опустивши голову, Сивенький понуро стояв, нечулий на накази і побої, і все падав на коліна, щоб лягти.

– Злазь, Гнате, вун же, злодюга, слухає мене тільки та Миколая! – не без хизування мовив Морозюк, вдоволений наслідками рятувальних заходів і, як був заболочений і, як хлющ, мокрий, по-молодечому вибрався на Сивенького.

– Витягніте з баюри санки! І ще: тамички, Гнате, стоїть на купині вчитель – заберіте його додому. Но, Сивенький! – кінь пустився з місця вчвал.

– Здурів чоловік та й годі! – подав голос навздогін Андрієві

Морозюку Петро Савицький, сусіда Морозюків. – Самому б хутчій лізти на піч, так вун коня поганяє, бо Гната, мовляв, не слухає… Але святая правда і теє, повім я вам, людоньки: без коня селянинові нашому на господарці, як без нуг і без рук…

Учитель Новакевич, промерзлий до кісток і болотною пригодою досить-таки припантеличений, оговтався остаточно в добре натопленій хаті Онипрія Морозюка, Андрієвого брата, куди вчителя привів запід руку парубійко Гнат, також Морозюк, Онипріїв син. Ідучи, вчитель шпортався і падав, і за кожним кроком увижалися йому жахливі болотні чорториї, наповнені пекельною смолою. Пленталися вони, Новакевич і Гнат, за саньми Андрія Морозюка, що їх на собі везли грудяни до села. На санках їхала вчителева валіза з наскрізь промоклими книгами, конспектами та різними особистими речами. У хаті вчителя перш за все парубійко Гнат перевзув у старі але приємно теплі валянці, напоїв майже силоміць проти простудною заваркою з липового цвіту, примусив проковтнути грудку зцукрованого меду. У таку пору про стару, спорохнявілу школу з повибиваними шибками й думати не випадало – Новакевича на ночівлю було полишено в Морозюків.

Середніх розмірів однокімнатна хата вражала кількістю малечі, – не рахуючи Гната, шестеро чи семеро. Онипрій, голова чималенького сімейства, після небезпечних занурень у крижану твань передбачливо вигрівався на гарячій черені в товаристві двох донечок-щебетух.

Парубійко Гнат, Онипрія Морозюка старший син і небіж Андрія, одягався по-сільському, по-поліському – в домоткані ногавиці незрозумілого кольору, в білу незграбно пошиту полотняну сорочку, на ногах мав величезні саморобні, нашмаровані дьогтем чоботиська. У манері поводитися зі старшими і з малими, зрештою, в м’якій Гнатовій лагідності проступали ознаки певного виховання, розвитку, можливо освіти. Як не дивно, старші віком дядько до Гната ставилися з незрозумілою повагою.

До особливостей Морозюкової перенаселеної домівки Новакевич ще причислив жмут до дір зачитаних газет на миснику-польською, російською та українською мовами. Отож, отож, попри болота з їх небезпечними прірвами та ославлену на цілу другу. Річ Постолиту відсталість поліську, поліщуки, як видно, поглинають жадібно інформацію, мають тобто власну життєву позицію, одне слово, політикують. Так і має, певно бути. Особливо Новакевича втішила наявність на миснику українських газет. Це про дещо промовляє…

Вечеряли Гнат і вчитель печеною, щойно з печі картоплею, насипаною в маленькі дерев’яні ночовочки. Обирали гарячу картоплю хто як умів, умочали в сіль і їли з хлібом. Їв і Новакевич. Після болотної мороки і рятівної відлиги в хаті їсти хтілося як ніколи та й хліб з печеною картоплею засмакував на диво. Від утоми і незвичних потерпань чувся Новакевич п’яним – без алкоголю. Поки Гнат з Новакевичем без поспіху наїдалися гарячої печеної картоплі з хлібом і сіллю, до Морозюків понаприходило чимало свояків, сусідів, просто приятелів. Здоровалися, бажали їдцям смачного і статечно всідалися на двох покутніх лавах, щоб негайно пристати до обговорення болотної халепи Андрія Морозюка.

Останнім до Морозюків завітав, спираючись на вичовганий костур, старий сивобородий дід з пейсами.

– Чи можна бідному жидові пристати до товариства?

– Заходь, заходь, Габелю! – озвався з печі Онипрій.

– Добрий вечір усім у хаті, – привітався Габель, махаючи пейсатою головою на всі боки, всідаючись урешті поруч інших односельців.

Розмова поновилась. Принагідно згадалось кілька моторошних випадків з минулого. Багно на Поліссі досі показує первісний норов, жартує смертельними жартами перш за все з худобою селянською, а то й з недосвідченими або й надто самовпевненими людьми, вимагає тобто до себе, болота, пошанівку, а не так собі – без респекту.

Вразила Новакевича й запам’яталася зокрема сумна доля попередника свого, першого вчителя в історії Грудка. По сорока роках прізвище бідолахи забулося. Прозивали його грудяни просто Москалем за тривалу службу в царському війську і, певно, за російську мову. Цікаво, а за кого вони мають мене – я ж розмовляю їхньою мовою. Утім-то й річ. Ішов одного разу Москаль з містечка і за прикладом грудян вирішив скоротити шлях і перебрести болото навпрошки. Одначе на відміну від грудян, одвічних болотних ходаків, Москаль стежок попід водою не добачав, не орієнтувався, брьохався собі навмання, не думаючи про якусь непевність. Тим-то за нечистим своїм звичаєм анциболот, збиточник і недруг людської спільноти, й заманив, запровадив безпечного Москаля простісінько в ближнє «вікно» Неслухи, неподалік того місця непевного, де сьогодні топився Андрія Морозюка конисько. Так, так, то все підступні вибрики анциболота та його безп’ятої зграї. Хтось-то там з села побачив Москалеву напасть, наробив по селі рейваху, але поки люди второпали, в чому річ, поки схаменулися, поки прибігли, поки витягли з «окна», Москалисько, царство йому небесне, захлинувся й оддав Богу душу.

– Хоч би там було як, а кунь Андріюв житиме й тягатиме плуга, і на тому, як мовиться, дяка Богови.

Той вечір мав зовсім несподіване, навіть дивовижне, як на Новакевича, продовження. Коли наспів час забиратися від Морозюків, бо година стояла вкрай пізня, Ригір Ширемена, власник доброго голосу і чорних хвацьких вусів, вибачливо і чемно попросив Гната Морозюка – Щось, Гнате, на добраніч утни, жура коб реп’яхом не чіпалася, бо як твеї скрипки не послухаю, то назавтра бракує чогось чоловікови, би дитині цицьки… Не повіриш, ціп не тримається рук…

Гнат заскочено мовчав, поглядаючи на запічок, де спала покотом у два ряди ціла юрба сестричок. Розтривожена болотною метушнею малеча, проте, не спала, скоріш вдавала сон. А скільки мова зайшла про музику, малята позводилися зі своїх місць і майже водно затвердили, киваючи лляними голівками:

– Грай, Гнате, грай, а ми собі послухаємо!

Гнат іще з того всього поглядав запитливо на піч, там вигрівався батько, Онипрій Морозюк, схожий, на думку Новакевича, до Зевса на Олімпі. І Онипрій ствердливо махнув кошлатою головою: грай, сину, раз люди того хочуть, покажи учителеві, на що ми вдатні. Онипрій сам грав на всіх видах сопілок і терпимо на скрипці, та поки що було йому того вечора не до музики. Тож верховний дозвіл з печі вирішив питання позитивно, і Гнат Морозюк уже без вагань видобув з закапелька в лахмітті замотану скрипку, розмотав обережно, видув порохи, упевнено направив і тоді щойно заграв. Відвідувачі Морозюківських вечірниць не вперше, очевидно, посхиляли пелехаті голови й поринули в слухання, ніби поснули. Слухав і Новакевич, тамуючи несамохіть подих, і щодалі пан Новакевич слухав Гнатову музику, то більшим переймався подивом: звідки, повіжте, на Поліссі, за тридцять з гаком кілометрів від повіту, в селянській під очеретом хаті, серед кричучих злиднів і примітивного побуту ця злива чистих, струнких, повних гармонії і сили звуків,і хто такий врешті-решт цей парубійко Гнат Морозюк, біс забирай!?

Цікаві в пана Гната мелодії – здебільшого вільні фантазії на теми народних пісень. То тут, то там проривається рев Дніпрових порогів, сплески морського прибою, шумлять тисячолітніми шумами поліські і карпатські пущі. Сюжет кожної речі ледь-ледь відчутий – переважають цікаві, наснажені чуттям і вишуканою формою, продумані й прочуті варіації з власним потрактуванням кожної фрази. Їде, наприклад, відома козацька виправа та ще як їде: чути тупіт коней, брязкіт зброї, окремі перемовляння вершників. Перед веде, як відомо, Дорошенко, а позаду задумливо їде Сагайдачний, два Аякси українського фольклору, а десь ген-ген на горі своїм звичаєм жнуть женці. Навколо – безмірна поліфонія степу… У безперервних каскадах вправних звуків прохоплюється раптом знаний фрагмент з репертуару Чураївни, щось з її непогамованого чарівного болю. Або відтак запрозориться сльозою туга іншої дівчини-сироти з тієї ж Полтави: це Наталка побивається за Петром, долею своєю вистражданою. У цілому смичок Гнатів сміливо торкається ключових струн рідної історії. Цю, до слова, пісню, мелодія якої рефреном розмежовує Гнатові варіації – співали її завжди в поставі на струнко, і не одному співакові застеляв очі ядучий смуток: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці…» Вороженьки загинуть обов’язково, сумніву в тому бути не може, це історична закономірність, тільки ж поки вони безславно йтимуть у небуття, кляті вороженьки, поруч геніально згадана роса не одному козацькому поколінню буденно рік за роком виїдатиме очі, тому-то цілі генерації козацькі надовго втратять не тільки снагу вимахувати шаблями, але й громадянський дар орієнтуватися в часі і просторі…

Так думав пан Новакевич, слухаючи Гната Морозюка музику.

На тому звучать сумні фінальні акорди. Магічний смичок завмирає, але чари його ще певний час колобродять в упокорених душах, поки не скаламутить їх жорстока буденщина. Зі скрипкою в руці втомлено застигає Гнат Морозюк біля столу. Заспокоюється і завмирає на стіні, ніби приклеєна, його виснажена тінь.

Ці грудоцькі меломани в кожухах і свитах, скажу я вам, уміють слухати серйозну музику – одностайно мовчать, ані пари з уст, аби зайвим словом чи рухом не сполохати спільного почуття насолоди.

Мовчав і Новакевич, приголомшений силою Гнатового смичка. Ну, хто б, скажіть, міг собі таке уявити, навіть побіжно!?

Урешті Новакевич схаменувся, наче зі сну:

– Чудово! Без порівняння! Дуже, дуже дякую! Пан Гнат, я так міркую, вчився в консерваторії в Києві?

– Яка там консерваторія! Три роки день у день ходив зі скрипкою в науку до Берштама, от і вся моя консерваторія!

– Хто такий Берштам, український композитор?

– Бідний жид, музика-скрипаль в Оріхові на Катеринославщині, де ми були біженцями. Од Берштама я й перейняв трохи. О, то була добра людина, уважний учитель і досконалий музика. Заповім і дітям своїм і онукам, аби про пана Берштама пам’ятали!

– У всіх випадках, пане Гнат, треба вчитися в консерваторії, без консерваторії жодна музика не музика. Облиште Полісся, облиште все і їдьте або ідіть пішки до Варшави, до Львова, до Праги чи Відня. Якщо виберете Львів, я напишу рекомендаційний лист. З вашим незаперечним хистом музикальним вас приймуть, я певен, на будь-який курс, і щойно тоді, проникнувши якнайглибше в світ звуків, ви візьмете найсильнішу ноту свого життя…

Гнат Морозюк спохмурнів, відтак нервово засміявся:

– Уявляю собі яву: їду до Львова, в одній руці скрипка, бо ж як без неї, у другій – в’язок постолів про запас. Приходжу до консерваторії й кажу: «День добрий, панове. Я Гнат Морозюк з Грудка, з Полісся, учень Берштама…» У панів екзаменаторів, зрозуміло, від подиву великі очі: що, мовляв, за проява така нечувана й небачена?! Ні пане Юрію, я вже перестав, по правді сказавши, про навчання думати: не тільки в консерваторію, мою солодку мрію, – у звичайну гімназію в Бересті чи в Пинську стежки мої губляться в грудоцькому болоті… Нема мені звідси ходу-виходу, навічно я закріпачений у Грудку… – очі Гнатові, великі сірі очі музики-поета, задивлені переважно в свої внутрішні звукові медитації, втомлено блимнули й погасли розпачливо.

Ще одна болюча мистецька втрата, з жалем подумав учитель Новакевич…

Перший рік Новакевичевого перебування в Грудку минав у пошуках спільної мови з дітьми та їхніми батьками, у безконечних ремонтах приміщення школи, звичайної сільської хати, тут учителеві помічником безвідмовним був, звичайно ж, Гнат Морозюк, парубійко до всякої роботи беручкий і вправний. Село звикало до вчителя, який, на загальний подив, умів говорити по-грудоцькому. А вчитель до поліського села, до його люду, побуту, говірки, на яку завів собі записник. І ще звикав учитель Новакевич до грудоцького болота. Болото напровесні і восени розливалося широко, підходило зухвало до порогів людських осель.

Тішила вчителя і немало дивувала здатність багатьох учнів-обідранців ловити і засвоювати набігці вчителеві пояснення, бо і пояснення учитель не боявся давати рідною мовою села.

Небавом Новакевич легковажно не остерігався і запопав у саме серце неймовірно солодку уразу, заподіяну Уляною, селянською дівчиною, з Грудка таки, через що не забарився втратити в очах владних польських патріотів будь-який респект. Ба більше, повітове і гмінне начальство стало закидати Новакевичу потурання злочинним елементам, бо на його очах «Просвіта» в Грудку збудувала самоправно читаленьку, а вчитель укомплектував її українською літературою. «Просвіта» в Грудку виставляє на сцені українські водевілі, а після вистав чи перед виставами грудоцька громада слухала захоплено фантазії Гната Морозюка.

Запам’ятався Юрію Новакевичу і Гнатові Морозюку химерний випадок зі старою бридкою циганкою. Про циганчине гадання вони обидва потім, по роках, згадуватимуть з забобонним подивом. Нагадала їм обом стара циганка за двадцять грошів, що обидва паничі закінчать свій земний вік у казенних домах, куди їх запроторять з червоними душами і в червоних кашкетах. Як у воду дивилася відьма…

Той перший рік негадано іще затьмарився хворобою Андрія Морозюка, вчителевого Харона. Багатирська постава Андрієва невдовзі після випадку з конем на зимному болоті заниділа і зів’яла. Не стали в пригоді Андрієві Мрозюку ні одвічна селянська витривалість, ані успадкована від діда-прадіда Морозюківська твердошкірість на всілякі нездужання, ані солений гарт світового океану – до наступної зими Андрій Морозюк не доклигав. Тож Новакевич Юрій, учитель грудоцький та й грудоцький незабаром зять, отримав безрадісну нагоду на власні вуха прослухати нестямну жіночу тугу над небіжчиком, познайомитись уперше з поховальним риданням поліських трембіт.

До біографії автора

Leave a Reply