Дмитро Фальківський. Вірші

До біографії автора

***

Прийшов і став на пожарище:
— Нема ні хати, ні хліва…—
І якось мимоволі нижче
Сама схилилась голова.

Це ж стільки років поту й крові!.
І враз — неначе й не було.
Один димар, як безголовий,
В тумані скорбно захолов.

Ой, чим тепер засієш ріллі?
Ой, чим же заволочиш їх?
Хіба сльозами на дозвіллі
Крізь болем вимучений сміх…

Хоч би снопок благенький жита:
Стоять засмаглі явори…
Тепер — живи, як хочеш жити,
А ні — із голоду умри…

А вітер в буйному розгоні
Ще теплий попіл — сип до ніг…
І мовчки здійнялись долоні,
Проклявши чорний переліг…

***

А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду…
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора…
І тихо:
— Дайте докурити.—
А ще за мить — лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
Давно було… Було багато…
І в мене ж кров — не як у риби…
Ну, чим же, чим я винуватий,
Що трошки, тільки трошки схибив.
Хотів у лоб…
Тряслися руки…
А за стіною степ широкий.
Пустить?
Та я ж чекіст…
Ах, муки!..
І це страшне розбите око…

***

На сажень викопали яму
І труп за трупом в землю — бах!
Одних угору головами,
Других — аби не на ногах…

І так за шаром шар — могила:
П’ятсот… Шістсот… усе одно:
Усіх навіки напоїла
Байдужа смерть своїм вином.

Коли ж останній шар наслали,
Тоді шинелі й штих землі
І — спіть, герої з Калевали,
Сини обшарпаних полів…

Оце і все… Спокійно, мляво
Отут же сіли грабарі —
І, витягши махру з халяви,
У небо сині димарі.

А потім хтось уткнув ізбоку
З рушниці ржавого штика
І напис на степи широкі:
«Стрелки NN-ского полка»…

***

Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий;
В одного: — Сину! — з-під кашкета.
В другого: — Батьку, одійди!..

Зійшлись і стали на хвилину,
Схрестили погляди на мить,—
Кашкет мовчить і жде на сина,
А син осикою тремтить.

На перекошені обличчя —
Не біль, не втома — дикий сказ:
— Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!.
Хоч би за раз!..

І довго ждали б два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось іззаду з кулемета
Обох скосив…

1927

***

Одшуміло літо… Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали роси у вишневих ранках,
Не сміються дзвінко ніжні васильки,
Не шелеснуть листям над самотнім ґанком
В тишині вечірній ясени стрункі…

Не озветься поле у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль.
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль…

А з печаллю разом і думки про осінь…
(Це ж із нею роки так підручки йдуть!)
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.

І прийду розбитий… І прийду порожній.
А куди — не знаю… Чи ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна сука під чужим вікном.

І не прийде батько… І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі,—
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.

І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі
І до вітру сходить на моє шмаття…

Ах, ця осінь, о-сінь… Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні…
А пожовкле листя мчить кудись у просинь
І безсило пада на стежки сумні…

Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь…
А у серці сохнуть снігові лілеї,
Молоді лілеї молодих хотінь.

Все таке байдуже… Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…

Ах, ця осінь, осінь у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль…
І прядеться тихо в мене під віконням
Ціле павутиння й золота печаль…

До біографії автора

Leave a Reply