Альгерд Бахаревич. Герберт Веллс, заслужений вчитель БРСР

За пераклад гэтага эсэ ўкраінскі перакладчык і літаратуразнавец Вячаслаў Лявіцкі адзначаны літаратурнай украінскай прэміяй “Метафора”-2016

У давній, добільшовицькій іще Російській імперії – а більшість із нас нащадки її вірнопідданих – кожен заможний патер фаміліас вважав за свій обов’язок запрошувати для дітей домашніх учителів із-за кордону. Без сумніву, не лише для опанування іноземних мов – хоча оволодіти мовами таким чином було, звісно ж, незрівнянно легше, аніж роками відвідуючи філологаєчний та складаючи іспити насупленій Мар’Іванні. Малечі прищеплювалася європейська культура, перевагу якої піддані імперії відчували вельми гостро і, хай зітхаючи, а визнавали. Виховання ж у молодшого покоління патріотизму покладалося на плечі добросердого papá, бородатого попа й милих берізок. Але що таке батько, піп та понурі берізки порівняно з блідим учителем, недавнім романтичним спудеєм із Парижа, Лондона чи Берліна, який живе під боком і навіть снідає за одним столом із тобою! Саме він, закордонний учитель із його книжками, формував у малих підданих імперії перші уявлення про доросле життя, про людські цінності й правила пристойності, саме він демонстрував паростям аристократів, паничам і дітям капіталістів європейську модель світу, давав їм перші уроки того, якою мусить бути сучасна людина, перші уроки поведінки, адекватного сприйняття дійсності й себе в ній. І саме він, оцей хатній «пранцуз», поволі проникнувши до кожної кам’яниці, зрештою зруйнував анахронічну імперію, а не жменька якихось революціонерів, що загіпнотизувала у 1917 зграю ведмедів під назвою «народ».
Коли я читав про цих іноземців, цих домашніх учителів кінця ХІХ – початку ХХ століття, мене завжди охоплювали заздрощі до їхніх вихованців. Аж поки я не збагнув, що й ми, радянські діти, мали з певного часу вдома, у сусідній кімнаті, таких же «пранцузів». Їх імена і тепер нам легко згадати. Одного з них звали Герберт Веллс.
Я вельми сентиментальна людина, і слова «вчителько моя, зоре світова» не пробуджують у мені нічого, крім удячності й ностальгії за дитинством. Одначе мені зрозуміло, що містер Веллс вплинув на моє виховання значно більше за всіх учительок. Як і містер Дойль, містер Стівенсон, містер Скотт, месьє Дюма та Верн. Герберт Веллс був, однак, найсуворішим із цих педагогів. Пам’ятаєш його? Герберт Веллс, який дотепер живе в тому самому, із дитинства знайомому російському перекладі, ніби вчитель-іноземець у флігелі поміщицького дому. Герберт Веллс, підданий імперії, над якою не заходить сонце, і всіляких величностей: від славетної королеви Вікторії до вервечки Джорджів та Едвардів… Недавно я зустрів його в бібліотеці; він не впізнав мене. «Містере Веллс!»
«– Але ж це… це, напевне, гіпноз. Ви, мабуть, навіяли мені, що ви невидимі.
– Дурниці! – сказав Голос…
– Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…
– Плюньте на всі ці ваші доводи! – перепинив Голос»1.
Я наважився й запросив містера Веллса в гості на день-два – він не відмовився.
Іноді буває дуже сумно спостерігати, як письменники, що вважалися колись вельми серйозними, з часом потрапляють до розряду «літератури для середнього та старшого шкільного віку». Начебто вони непомітно здитинчавіли й нащадки відправили їх доживати віку до притулку для літніх. Так, містер Веллс із його «Невидимцем», «Машиною часу», «Островом доктора Моро» і «Війною світів» був колись нашим фаворитом. При цьому очевидно, що ні дитячим, ні підлітковим письменником назвати його не можна. Він не загравав до нас, він робив свою справу, не опускаючись до нашого безтурботного, сповненого прямих ліній світу – ні, він вимагав від кожного піднятися на його височінь. Фактично єдина його поступка полягала в тому, що містер Веллс не позбавляв нас права на пригоди, на лихоманковий пульс, на спітнілі від переживань долоні. Лабіринти вигаданих ним пригод ніколи не повторювалися, і ми залюбки бігли слідом за містером Веллсом усюди, куди б він ішов.
Головні герої його книг зазвичай цілком не готові до авантюр, котрі самі ж ініціюють, – ми були такими ж. Згадаймо Мандрівника у Часі, який вирушає у свою жахливу подорож, не прихопивши із собою не те що револьвер, а навіть фотоапарат. Або Невидимця, що спочатку стає незримим, а вже потім замислюється, що йому в такому стані робити. Загалом герої містера Веллса часто діють, підпорядковуючись миттєвому імпульсу, вони змагаються з наслідками своїх не зважених як слід учинків, вони нетерплячі, як недосвідчені читачі – а недосвідчені читачі полюбляють упізнавати себе на сторінках книжок. Може, у цьому один із секретів містера Веллса; у цьому й один із його уроків: там, де є добрий план, де все підготоване та вивірене, ніколи не буде яскравого сюжету – а нам так хотілося опинитися в доброму сюжеті, так хотілося динаміки й запаморочення, так хотілося побачити в парку Горького американські гірки! З вами ніколи не станеться нічого цікавого, якщо ви будете обмірковувати все заздалегідь, попереджав нас містер Веллс, у вас просто не буде власного сюжету – і це було чимось, на зразок заповіту на все подальше життя. Частина його філософії, яку придумали ми самі. А потім – потім ми не слухали.
Одначе якби наші відносини з поняттям «філософія» цим і обмежувалися! Він ставив нам зовсім не підліткові питання: хто ми й навіщо ми тут, він нещадно запроваджував поняття «чужого» – у його онтологічному сенсі, він першим, задовго до прищавих доцентів, розповів нам про матерію і дух, він наповнив для нас несподіваним змістом звичне, просте слово «час», яке тоді було деренчливим, наче шкільний дзвоник, «вр-р-р-р-е-е-менем». Містер Веллс дав нам шляхетне усвідомлення того, що талановиту людину приречено на безщасну долю, він переконав нас, що варто кинути виклик більшості, щоб загинути від її рук: в ім’я творчості, чого ж іще, бо той самий містер Веллс створив навколо творчої людини такий ореол, який не поблякнув і досі – хай що б там казали батьки про невдах і лінюхів. Бо талант і творчість виправдовують усе. Чи не про письменника, про музиканта, про художника оце заклинання, з «Острова доктора Моро»:
«У Нього є Дім Страждання.
У Нього є Руки, що творять.
У Нього є Руки, що ранять.
У Нього є Руки, що зціляють»2.
Треба сказати, що письменників містер Веллс не надто любив – для представників його епохи творчою людиною був передусім науковець. Завдяки містеру Веллсу багато хто з нас повернувся обличчям до фізики, біології, психології, математики – із жагою звершити Велике Відкриття й загинути під його скалками. Але ж не хто інший, як містер Веллс показав нам, що таке наступний рівень Читання, як зроблена серйозна проза, з чого та яке паливо змушує її працювати. Він навчив нас із погордливою посмішкою позирати на книжки, де головному героєві нічим дорікнути: овсянка, сэр! А ще наш англійський учитель дав нам перший урок стилю – і від читання тих рядків до сьогодні майже відчувається фізична приємність:
«Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом – містер Томас Марвел усе робив неквапно – він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними»3.
Це про Томаса Марвела, якого Невидимець хотів зробити своїм слугою. Спробуйте, прочитавши цей пасаж, сказати, що Герберт Веллс – дитячий письменник, для якого головне – сплести нехитромудрий сюжет на розраду юним романтикам. Зовсім не кожен автор із Пантеону Великих Письменників може похизуватися такою увагою, спостережливістю, чулістю й тонким, прихованим гумором. Уже тоді ми відчували це, але не цінували, не могли оцінити; одначе ми, хоч нам і кортіло перескочити через такі абзаци, знали, що справжня література повинна їх мати. Історії без таких «описів» видавалися нам байками для малих, не вартими нашої уваги. Ми ж були найкращим, що змогла виплекати зі своїх дітей радянська система: у нас були повага до знань, схильність до справедливості, пошана до таланту, прагнення співчувати і захищати. Любов до творів містера Веллса була знаком долученості до великих, дорослих текстів, завдяки їй – звісно, не одночасно – ми попрощалися з тими мірилами, якими міряли літературу раніше. Наш учитель-іноземець підтримував духопелики та бланші, неуникні при ознайомленні з його книгами, але ж він відповідав за нас – і тому справжніх, тяжких травм ми, читаючи містера Веллса, одержати не могли: ми одержимо їх пізніше, коли забудемо про Невидимця, про доктора Моро і про Мандрівника у Часі та знайдемо себе інших, значно більш цинічних і спроможних на будь-яку жорстокість героїв, що скажуть нам непристойну правду про врятований від марсіан світ.
Якось ми запитали: «Ким був ваш батько, містере Веллс?» «Він грав у крикет», – відповів учитель досить неохоче. «Так, він був фаховим крикетистом». Ми відразу ж усе сплутали, крикет із крокетом, Лінекера з Хонеккером; ми полізли до батьківських енциклопедій і постаралися довідатися про крокет якомога більше – чомусь ми були впевнені, що містер Веллс повинен славно вправлятися з цією своєю загадковою грою, і, коли він виходив із дому та простував до автобусної зупинки, хтось із нас із повагою казав: «Поїхав на крокет», і всі спробували собі уявити містера Веллса з крокетним молоточком у руках і з підкоченими холошами.
У текстах містера Веллса ми бачили те, що хотіли бачити; як і всі юні тварини, ми не дослухували нашого вчителя до кінця. Я вже згадував тут про заповіт щодо сюжету: мовляв, ніколи не обмірковуйте своїх учинків, інакше буде нецікаво… На цьому ми затикали вуха, нам цілком вистачало таких указівок. Нам не було ніякої справи до його фабіанізму4, а втім, наш учитель продовжував говорити, і нам нудно було дивитися на його вуста, що ворушилися під густими вусами: ми боялися розчаруватися. І лише тепер ми розуміємо сенс того, що він тоді казав, ніби звук дістався нас із затримкою: «Нерозважливість, жадання здобути, з’ясувати й відчути все одразу становить велику небезпеку для вас та для інших! Не поспішайте! Усе повинно йти поволі та змінюватися якнайнеквапніше! Не можна сідати на велосипед із двома колесами, поки не навчишся їздити на триколіснику!» Ми не слухали його; він ішов грати у свій крокет, ми – у піонербол.
Він розбещував нас, даючи нам демонічний зір і диявольську свободу пересувань: завдяки містеру Веллсу ми могли побачити краєвиди південного Аглицького краю, прогулятися Лондоном; місцини, де почали свій шлях марсіансько-фашистські загарбники, ми знали краще за рідне місто: Вокінг, Сенбері, Лезерфорд, Чобгем, Чертсі, Вейбридж, Пірфорд, Сенд… Для цього не потрібно було відряджати до радянської Прибалтики московських кінематографістів. Він був найвидатнішим легалізованим антирадянщиком, цей містер Веллс із його ключками-молоточками для крокету. Завдяки йому сонце над тією, колишньою Британською імперією вже ніколи не сховається. God save the Queen і її письменників.
Одного разу під час занять він якось дивно поглянув на наші руки, що все не могли знайти місця на парті. Поглянув і замислився, обірвавши на півслові свої пояснення. Нині ж, гаючи півдня за комп’ютером, ми знаємо, що це містер Веллс був автором одного захопливого футурологічного дослідження, у якому прогнозується відмирання в далекому майбутньому всіх органів людського тіла, крім мозку та рук, які правлять йому за інструмент.
Містер Веллс мало казав про етику, ми перейняли в нього цю дуже мудру настороженість: кажучи про етику, вельми легко спіткнутися та скотитися в моралізаторство, як наслідок, ударивши обличчям у болото паскудства. Однак і наша теперішня порепана, але навдивовижу тривка мораль теж бере початок від нашого наставника: це він навчив нас, усупереч нашому рабському походженню, бути леді та джентльменами, навчив нас захищати слабких і не просити за це нагороди, навчив нас реагувати на все стримано й уникати марнослів’я.
«Що ж то за віра, коли вона безпорадна перед нещастям?.. Чому ж Бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже Бог – не страховий агент!»5
А головне: містер Веллс відкрив нам, що гідність, її почуття в собі, повинна бути не доблестю, а інстинктом і виявлятися без примусу, сама собою, і щоразу, коли її зачеплять, – твоя це гідність або чужа, неістотно. І ще: він виробив у нас здатність завжди бачити далі свого носа, хоч яким би центром усесвіту він, цей ніс, видавався, якою б останньою інстанцією прикидався. Він компенсував нам відсутність шкільного предмета під назвою «логіка» і вбогість загальноосвітнього «суспільствознавства», яке викладалося нам ніби горезвісний Закон звіролюдям:
«Не ходити на Чотирьох – такий Закон. Хіба ми не Люди?
Не хлебтати Води – такий Закон. Хіба ми не Люди?..
Не обдирати пазурами на Деревах Кору – такий Закон. Хіба ми не Люди?
Не полювати на інших Людей – такий Закон. Хіба ми не Люди?»6
Подивімося на себе уважно. Ось відкриття, під скалками якого можна з радістю загинути. Велика частина того, що ми цієї миті становимо собою, є породженням і підсумком тих давніх уроків містера Веллса. Воно починалося там, у світлі плинних торшерів і у величі книжкових полиць, у портфелях зі спітнілими підручниками та у смаку м’ятних льодяників за щокою, під які так доладно читалося все непрограмове. Потім усе це змішалося з нашим життєвим досвідом, який відрадно суперечив усьому, усьому, чому навчав нас призабутий містер Веллс. І, як наслідок, вийшли ми, теперішні, збиті з пантелику. Нехай що б там казав постарілий papá, про що б гугнявив піп, як би шуміли берізки.
Містер Веллс лютує через нашу розгубленість і йде грати у свій крокет. Чи в крикет? Ніхто й гадки не мав про те, що, полишивши того вечора наш дім, учитель уже більше не повернеться. Я не пам’ятаю, я вже нічого не пам’ятаю, моя голова болить, я чаркую та курю, я бідний мов церковна миша, мені тридцять чотири, й місто, де я живу, страшенно мені надокучило. Але я бачу, я чудово бачу: великий імперіаліст містер Веллс замахується ключкою та б’є по крокетній кулі. І та котиться, нескінченно довго, у переможені нею ворітця, наче Мандрівник у Часі крізь десятиліття, і наздоганяє нас, і всі імперії розлітаються вдрузки.
І нам байдуже, що в крикеті інші правила.
2009
__________________________________
1«– Але ж це… це, напевне, гіпноз…» – уривок із фантастичного роману Г. Веллса «Невидимець» у перекладі М. Іванова.
2«У Нього є Дім Страждання…» – цитата з фантастичного роману Г. Веллса «Острів доктора Моро» у перекладі Д. Паламарчука.
3«Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток…» – уривок із роману Г. Веллса «Невидимець» у зазначеному перекладі.
4Фабіанізм – реформістський рух, поширений в Англії наприкінці ХІХ ст.
5«Що ж то за віра…» – цитата з фантастичного роману Г. Веллса «Війна світів» у перекладі Д. Паламарчука.
6«Не ходити на Чотирьох – такий Закон…» – фрагмент із роману Г. Веллса «Острів доктора Моро» у цитованому перекладі.