Уладзімір Някляеў


Переклад на ўкраінську Дмитра Щербини

***

В дзеркальному підбанні небосхилу —
Лавини зір і тихоплин снігів
Під повнею, що весел не згубила
Над водами, що вийшли з берегів.

Світ шириться, не знаючи границь,
І в порожнечу засіває зерно,
Що проросте мільйонами грімниць,
З’явившись і пощезнувши химерно.

Все нескінченне в’ється нескінченно —
То в нитку йде собі на веретено,
То рветься на спіралі і круги,
Як ця високість зимна і безмежна,
Як ця бистрінь невпинна й безбережна,
Що заливає вільні береги.

 

* * *

Де голову схилю,
Там і знайду нічліг.
Сніг перший —
На ріллю,
А другий сніг — на сніг.
На рану — перший біль,
А другий — на пруги,
На долю, студінь, цвіль,
На перший слід юги,
Що тільки почала узимками свій біг…
…Прибігла. Обняла.
З плечей змітає сніг.

***

Тіні вечора стиха пливуть од вікна,
Пошепчімось під нічку
Не про вічне — про звичне,
Хоч про те, що вже скоро весна.
Як давно я тобі не казав про весну!
Ти пробач мені, чуєш:
Навесні зі мною ночуєш,
Не боїшся, що я не засну.
Усміхаєшся в сні, наче юність сама,
Не боїшся, що в пі́тьму втечу крадькома —
І не страшно до рання
І чекати, й боятись вертання…

* * *

Руїни замку.
Вилюднілий кут.
Кругом шипшини миршаві, похмурі.
Й обличчя жінки на вцілілім мурі —
Коханки короля, що правив тут.
Була вона коханкою чи ні,
Та владаря з’ясирила красою —
Він звати
наказав її святою
Й увічнити
На кам’яній стіні.
Збитошний був король той, як дитя,
Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…
Давно зотліли владареві кості
Під чахлими шипшинами життя.
Ім’я його забуто в тих краях,
Де збитки він чинив, ходив війною,
Щоб ошуком
І міццю вогняною
В сусідах послух сіяти
І страх…
Та пал блакитний
досі ще не зблід
Очей жіночих! —
Ллється на розлоги…
І сяє смутком
Давньої пожоги
Зухвало-вільний
Полочанський вид.

* * *

Перевернув, розірвав, попалив —
Боже мій, скільки ж попелу в долі!
І нічого нема вже,
а болю
Так і не подолів.

То нехай би не гас той вогонь,
Що спахнув був у нас на причалі,
Сон про ту річкову оболонь,
Сон про ті, що за річкою, далі…

Сон про сни… Про той берег лісний,
Де нічого мого не вціліло,
Де і мав я самі тільки сни…
Що ж тоді
там згоріло?

Не з тими пішов і кудись не туди.
Дарма путь-дорога просила:
«Стривай.
Поміркуй.
Озирнися.
Зажди».
Вела нерозгадана сила.

Казав він путі: «Ти не та. Замовчи».
Ні чорту не вірив, ні Богу —
І йшов безупинно
удень і вночі,
Аж поки здолав путь-дорогу.

І рушив тоді навмання, і сліди
Покинув, що стежкою стали.
А ті, що за ним не пішли,
хто куди
Позбочували й заблукали.

Зорили вони — хто з дупла, хто з нори,
Обрісши мохами й корою —
Як він при горі,
як на версі гори,
як зник
і пропав за горою.


ДИКТАНТ

Ідуть жнива. Золотяться снопи.
Кручу малим січкарню я скрипучу.
Буркоче дід: «По шиї дам, онуче…»
Заходить дядько: «Аж на дві копи
Цим літом менше…»
Дід і каже: «Суш…».
Над током пил. У носі гіркувато.
— Газету в поштаря взяв почитати.
— Давнішня?
— Ні, вчорашня ще.
— Ану ж…
Про що там?
— Ет… Про речі світові…

Такий плавкий, спокійний дядьків голос.
— Помер от Колас.
— Хто помер?
— Та Колас.

Січкарня джиґ — і пальці у крові.

Тітки у ґвалт.
— До лікаря!
Везуть.
Колеса дрібно стукають по бруку.
— Ой лелечко! Змолов собі всю руку!..
— Як живчик є, то пенсію дадуть…

Бинти. Понурий лікар. На вікні —
Пришпилена гвіздочками газета.
…Дивився, наче з класного портрета —
І щось переверталося в мені…

Тоді я снив:
Диктант. І тиша тиш.
Новий учитель.
«Хто?.. Який?..»
«Суворий!»
— Де зошит твій?
— Забув покласти вчора.
— Навмисне?
— Так, навмисне.
(Не втаїш).
— Лінюх?
— Лінюх.
— Принаймні щиросердий.
На аркуші ще жодного рядка…
Я напишу як личить — певен твердо!
Але не можу… Ятриться рука!
Учителеві в очі я свічу.
Обличчя на портреті вкрай знайоме!..
Та ні!.. Це неможливо! Вже по ньому!

А він диктує: «Суш. Нема дощу.
Цим літом менше аж на дві копи
Нажали хліба…»

І диктант я знаю!
«Ідуть жнива. Золотяться снопи».
Учитель усміхається: «Буває…»

— Про що там?
— Ет… Про речі світові…
Звісткам радіє серденько в огрудді!

«А судді хто?..»
Стривай, які ще судді?

…Січкарня джиґ — і пальці у крові.

Збудився.
Ранок. Радіо.
(Помер!)
«За давністю років…» Зі мною мати.
І треба ж у диктанті все змішати!

— Температура… Мокрий, як бобер…
Тітки у ґвалт.
— До лікаря!
Везуть.
Колеса дрібно стукають по бруку.
Костел. Шпиталь.
— До школи, у науку!..
Диктант…
— Напишуть.
— Жати хліб…
— Зіжнуть.

Стриба, мов білка, сонце на сосні.
Бинти. Понурий лікар. Йоду банка.
— Як видужаєш —
буде прочуханка!

— …Я сплю?
— Не спиш.
— Ви в сні зі мною?
— Ні.
— Диктуйте.
— Що?
— Дощу немає. Суш.

— Палає весь.
— Можливо, сепсис.
— Що ви!

— Я напишу як личить…
— Це чудово…
— Я напишу…
— Немає змін…
— Чому ж?..
Портрет виходить з класу. На вікні
Горить січкарня. І газета з нею.
Поштар стриба, мов білка, на сосні…
— Я напишу…
— А він усе своєї.

…I наче після доброго дощу:
Грибів багато, вересень, костриця,
Мов не давали — і дали водиці…

На лаві в лазні поштарю шепчу,
Як він стрибав, мов білка, моторненько, —
Поштар регоче…
Тішиться він тим,
Що я живий, веду розмову з ним…
Приємно в нас минають посиденьки.

Аж кличуть…
Зирка молодик у хату.
Сню сон…
Отой…
Мов жаром знов пашу!

І думка б’є: не дописав диктанту.
І жевріє надія: допишу.


* * *

Глухий завулок.
Вітер.
Ніч.
Прощання.
Я загорнусь, до неба звівши зір,
І в думці відновлю пливке кохання,
Неначе полювання — хижий звір.

Ім’я згадаю.
Плечі.
Губи.
Очі.
Воно ж було! Бентежне, запальне!
І тінь його поверх безодні ночі,
Немов рожевий янгол, промайне.
У тіні тій, що ледь над прірву злине —
Й, крило зламавши, кане у глибінь,
Я в щасті проживу бодай хвилину…
Як звір, що п’є сяйливу рожевінь.

ЛЕТЮЧА ЗІРКА
Аж коло скроні світу

Майне і пропаде.
Ні голосу, ні сліду
Ніде, ніде, ніде.
А світ собі гуде,
Мов перед святом пошта.
Майне — і пропаде.
Звідкіль? Куди? Пощо ж то?
Сплакне густий вербняк
На стежку в чистім полі.
В усьому — долі знак.
…А що ж це, як не доля?


ЯК У БЕРНСА

Їй хочеться, щоб я сконав,
У неї мліючи на грудях,
Щоб потім, плачучи, на людях
Казать, як я її кохав
І як вона мене кохає —
Що хоч на світі не живи!
Роль безутішної вдови —
Це все, чого їй не сягає.

РІДНЕ

Весняний перший грім
скотився, мов з гори,
І лунами дуб’я хита відвічне.
Лелеча сторона.
Озера та бори.
І шанці з полином.
Земля велична.
Тут не забуто плач.
І не закуто сміх.
І спів не затиха гуртів пташиних.
Тут дощ не просто дощ.
І сніг не просто сніг.
Це дощ і сніг з небес
моєї Батьківщини.


КОСМОС

1
Народжені тут, на землі —
Нащадки небесної висі.
Про це ми в земному кублі
Забули, ще бувши малі,
А зросту дійшли — найнялися
У муляри та ковалі, —
І, звідавши справу землі,
Згадали про спрагу до висі.

2
Проснувшись якось серед ночі,

Згадаєш, що з неба твій рід,
І впнеться в довірливі очі
Холодний стрімкий небозвід.
Й оманлива згадка буття
Поглине твій розум до цяти, —
І вже не ходити дитя
Учитимеш ти, а літати.


МІСТ ШАНДОРА ПЕТЕФІ

Поет не той, хто вірші пише. Ні!
Коли б то так — усі були б поети.
Поет правдивий — наче та комета:
Зростає
Від загибельного лету
Й горить
У самозгубному вогні.

Лише самопосвята день при дні
Поета робить совістю народу.
Не той поет, хто оспіва свободу,
А хто за неї згине у борні.
Чи випаде такий талан мені?..

Тече Дунай німотно і шалено,
Зітхне — і в надбережжя кам’яні
Б’є хвиля то червона, то зелена.
Його зітхання в Пешті прошумить
І стихне у тісних завулках Буди…

Мені не страшно, що в останню мить
Я стихну теж…
минуся раптом…
збуду…
Що дійде краю днів моїх сувій…
Страшить мене, що, може, не діжду я,
Коли, захрипши в битві громовій,
Складуть поети дух величний свій
За слово,
Що нічого не вартує!

Мене такий кінець хай не мина,
Свою офіру я складу охоче…
Міст Петефі погрозливо рокоче.
Чорнішає дунайська бистрина.


ЯНГОЛИ

Як час наспів —
і рушив я до Бога,
три янголи мені зайшли дорогу.
Один спитався: «Ти куди ідеш?..»
Спитався другий: «Що ти там несеш?…»
А третій не cпитав мене нічого.
Чи був німий —
чи знав, що йду до Бога.

Leave a Reply