Олександр Вабіщевич. УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ РУХ НА ПОЛІССІ (1920—30-ті рр.)

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Олександр Миколайович Вабіщевич – білоруський історик, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії слов’янських народів Брестського державного університету ім. О. Пушкіна.

Захистив докторську дисертацію
«Національно-культурне життя в Західній Білорусі (1921-1939 рр.)».

 

Історія організованого культурно-просвітнього життя українців, що ком­пактно проживають на півдні Берестейщини, бере свій початок ще з часів Першої світової війни. Традиції „Просвіти” принесли в Брест-Литовськ у 1916 році вояки полку ім. Т. Шевченка, сформованого з військовополонених українців, що служили раніше в російській армії. У сільській місцевості вини­кали українські початкові школи. Наприкінці липня 1917 року у містечку Диви­ні відбулася перша конференція вчителів цих шкіл1.

Можливості для пожвавлення українського просвітництва з’явилися піс­ля укладення 3 березня 1918 року Берестейського мирного договору, згідно з яким землі на південь від Поліської залізниці було передано Українській На­родній Республіці.

При сприянні українських державних структур того ж року в Бересті ор­ганізовано курси українознавства для вчителів, створено українську школу, відкрито книгарню. У вересні на курсах слухали лекції 120 учителів з Поліс­ся, Холмщини, Підляшшя, у жовтні — ще 200. Незважаючи на об’єктивні й суб’єктивні причини (нестача кадрів, шкільних приміщень, навчальної літера­тури, перешкоди німецької окупаційної влади тощо), планувалося відкрити 320 українських шкіл2.

1 грудня 1918 року в Бересті відбувся установчий з’їзд „Просвіти”. Готу­вали заснування товариства Олександр Скоропис-Йолтуховський, комісар Холмської губернії УНР, Карпо й Василь Дмитріюки та інші. Тоді ж гуртки „Просвіти” виникли в містечку Чернавчицях (під Берестям) і в Кобрині.

Невдовзі після евакуації німецьких військ військово-політична ситуація в регіоні загострилася. Польська окупація завдала українському культосвітньо­му рухові на Поліссі тяжкого удару.

Спроби відродити „Просвіту” почалися вже після підписання 18 березня 1921 року Ризького мирного договору. Берестейщина разом з усіма західно-білоруськими й західноукраїнськими землями відійшла до Польщі. У Полісь­кому воєводстві, до якого включено більшу частину території Берестейщини, згідно зі сфальшованими даними перепису 1921 року, українців виявилося лише 6,6% від усього населення (63 808 осіб)3. Хоча треба, звичайно, брати до уваги й те, що частина поліщуків („тутейших”) не мала ще остаточно сфор­мованої національної свідомости.

Міжнародні зобов’язання Польщі, декларовані нею конституційні гаран­тії для національних меншин (українців, білорусів та ін.) формально обіцяли їм вільний національно-культурний розвиток, свободу виконання релігійних обрядів тощо. У ст. 7 Ризького договору зазначалося: „Особи російської, ук­раїнської і білоруської національности в Польщі мають право в межах внут­рішнього законодавства культивувати свою рідну мову, організовувати і під­тримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки”4. Це цілком відповідало положенням Версальського трактату, до якого Польща приєдналася раніше, 28 червня 1919 року.

Однак надії на нормальний національно-культурний розвиток не справ­дилися. Стратегічною метою Польської держави стала інкорпорація Західної України і Західної Білорусі й винародовлення їхнього населення.

На цьому тлі аж ніяк не було випадковістю, що, скажімо, у Бересті з вели­чезними труднощами леґалізовувалась „Просвіта”. Берестейський лікар Василь Дмитріюк 6 серпня 1921 року подав заяву про реєстрацію організації польською владою. У заяві названо членів майбутньої управи товариства. Це — Петро Ле-щинкович, Григорій Дрозд, Андрій Туровський, Микола Маланчук, Михайло Вольховий. Пізніше до них додалися Павло Артемюк, Микола Крижанівский. Серед засновників товариства були також Володимир Криницький, Михайло Пантелевич, Микола Горщарук, Максим Шийко, Тиміш Олесіюк та інші. Під всі­лякими вигаданими приводами влада зволікала з реєстрацією товариства.

Василь Дмитріюк, обраний 1922 року послом до сойму, захищав на­ціональні права українського населення й на парламентському рівні. Укра­їнський посольський клуб не раз вимагав відкриття українських шкіл на По­ліссі, Холмщині, Підляшші, запровадження української мови як навчального предмету, працевлаштування безробітних учителів тощо. Польські правлячі кола більшість цих вимог відхилили.

Щойно в березні 1923 року поліський воєвода все-таки затвердив статут Українського культурного товариства „Просвіта Полісся” з центральною упра­вою в Бересті. Щоб мати змогу створювати філії в містечках і селах, пізніше довелося внести до статуту зміни. Метою організації, визначалося в статуті, є розвиток просвіти й піднесення культурного становища українського насе­лення Полісся5.

Одразу ж товариство розгорнуло широку діяльність: було організовано бібліотеки-читальні, хор, драматичні гуртки в Берестейському, Кобринському, Сарненському та інших повітах, готувалося відкриття української школи в Бересті. Управа налагодила зв’язок з керівництвом „Просвіти” у Львові, укра­їнськими представниками в соймі й сенаті. Заходами „Просвіти” урочисто увічнено пам’ять письменника Олекси Стороженка (1805—1874), що в остан­ні роки життя мешкав у Бересті й на приміському хуторі Тришині. Його ім’ям назвали відкриту наступного, 1924 року приватну семикласну українську школу в Бересті. При школі діяли курси для дорослих. У грудні 1923 року в селі Дмитровичах Берестейського повіту створено філію добровільного това­риства „Рідна хата” (осідок у Холмі), що ставило й просвітні цілі.

Пожвавлення українського культурно-просвітнього руху на Поліссі на­лякало польську владу, що засвідчують архівні документи. У звіті полісь­кого воєводського управління стосовно суспільно-політичної ситуації в червні 1923 року зазначалося, що „акція українських діячів проти польсь­кої початкової школи підтримується українським населенням, у деяких місцевостях попадає на добрий ґрунт”6. Ще промовистіший звіт корпусу охорони прикордоння за 1923 рік: „[…] Крім большевицької агітації, на цій території дедалі поширюється агітація українською організацією „Просвіта” (українські самостійники), що під виглядом створення коопе­ративів об’єднуються в різних місцях тутешньої округи. Прагненням ук­раїнських самостійників є незалежна Україна. Це рух небезпечніший за большевизм, бо його керівники — люди інтеліґентні, переважно з вищою освітою. Приміром, Рукавичко Андрій, колишній ад’ютант отамана Іскри, Шевелло Пилип — обидва живуть у Дубровиці. У Бересті керівники „Просвіти”: лікар Дмитріюк — „голова „Просвіти”, адвокати Пантелевич і Криницький — заступники „голови”, урядовець Берестейської піддирекції Прокіп — секретар „Просвіти”, Дрозд — теж працівник Берестейської під­дирекції — „голова культосвітньої секції”, Вольховий — „голова госпо­дарської секції” […].

„У Бересті організація налічує 35 осіб. Ядро організації міститься в с. Лі-ново Берестейського повіту, де головні діячі Бакалов Олександр і Воронке-вич. Перший є зв’язковим між Берестям, Львовом, Холмом і Варшавою.

Організація взагалі дуже активна, успішно розвиває агітацію по селах. У цьому особливо відзначаються попи (священнослужителі) й учителі українсь­кого походження. Що далі на південь, то сильніша діяльність „Просвіти”. На цих теренах аґітатори поводяться дуже вороже, просто зухвало, явно на­строюють населення проти Польщі.

Опорні пункти „Просвіти”, крім Берестя, — Пинськ, Лунинець, Сарни. У Сарненському повіті за діяльністю „Просвіти” пильно стежить розшукна полі­ція (дефензива), її нагляд охоплює Дубровицю, Висоцьк…”7.

Уже в 1923 році в багатьох місцевостях Полісся населення бойкотувало польські школи. У Пинському повіті Поліського воєводства в польські школи пішло тільки 5—7% дітей шкільного віку8, селяни відмовлялись лагодити шкільні будинки, доставляти паливо.

Після ухвалення польським сеймом ЗІ липня 1924 року „Закону про мо­ву й організацію шкільництва для національних меншин” на Поліссі проведе­но громадську кампанію подання декларацій про відкриття українських шкіл. Однак вона наразилася на дуже сильну протидію як місцевої адміністрації, так і польських політичних партій, культосвітніх організацій (ППС, Польсько­го шкільного товариства („Роїзка Масіегг Згкоіпа”) та ін.).

Панівні позиції займали польські школи У 1925/26 навчальному році польські початкові школи становили в Поліському воєводстві 98,6%. Серед вчительства українців було одиниці. Польська влада просто знехтувала ба­жання непольського населення Полісся мати школи рідною мовою. У 1928/29 навчальному році тут уже зовсім не було українських і білоруських держав­них початкових шкіл. Незначні поступки, на які пішов режим „санації”, власне не змінили ситуації. У 1930/31 навчальному році в Поліському воєводстві статус державних, крім польських, мали 1 білоруська й 10 польсько-білору­ських початкових шкіл. У ЗО польських школах вивчалася білоруська мова як предмет, а також існувало кілька польсько-українських шкіл. Тож „Просвіті” доводилось і далі на свої обмежені кошти утримувати єдину українську шко­лу в Бересті й організовувати українську самоосвіту.

Після травневого (1926 р.) державного перевороту адміністративно-по-ліційний апарат „санаційного” режиму здійснював політику „державної асимі­ляції”, у якій саме польським школам надавалося особливо важливого зна­чення. На конференції кураторів шкільних округ у Варшаві 22—24 червня 1927 року наголошувалося, що освіта перетворилася на політичний чинник. Усі приватні школи в Польщі мали поступово зникнути в умовах умисного об­межування Польською державою діяльності їх — аж до закриття. Підкреслю­валося: „Приватна освіта законом дозволена, однак ми повинні так якісно й кількісно організувати державну освіту, щоб громадська школа стала потре­бою, а приватна — зайвиною”9.

Рішучі вимоги до польського уряду, зокрема і в галузі освіти та культури, поставив з’їзд українського соціялістичного об’єднання „Селянский союз”, що відбувся 11 липня 1926 року в Бересті. У прийнятій на ньому резолюції зазна­чалося: „З’їзд одноголосно стверджує, що з варшавським переворотом тяж­ке положення українського селянства на Поліссі не змінилося на краще ні в чому… Потреби земельні, шкільні, культурно-національні і господарчі україн­ського селянства нехтуються далі…”10. З’їзд зажадав, крім здійснення заходів соціяльно-економічного характеру, також свободи слова, друку, вільности ор­ганізацій, відкриття українських шкіл, висловив протест проти насильної по­лонізації українських дітей у польських школах.

Створене в жовтні 1926 року Українське селянсько-робітниче соціялістич-не об’єднання („Сель-Роб”) теж наполегливо обстоювало національні права українського населення. Активізації в другій половині 20-х років національно-визвольної боротьби сприяли також Білоруська селянсько-робітнича громада, яка мала свої гуртки в Пружанському, Косовському, Пинському, Лунинецько-му та інших повітах Поліського воєводства, і Компартія Західної Білорусі.

На виборах до сойму в березні 1928 року діячі „Просвіти” надали під­тримку „Сель-Робу”. Обраний за списком „Сель-Робу”-лівиці в Берестейській окрузі Іван Волоський увійшов до складу білоруського посольського клубу „Змаганне”. Парламентські фракції „Сель-Робу” й клубу „Змаганне” часто ви­ступали спільно проти національного гноблення українського й білоруського народів. Український клуб розробив законопроект про організацію освіти не-польського населення, але він був відхилений.

„Сель-Роб” поступово створив розгалужену мережу своїх гуртків у Берес­тейському, Кобринському, Дорогичинскому, Пинському, Столинському, Камінь-Каширському й Сарненському повітах Поліського воєводства. Пройшовши на виборах до складу органів місцевого самоврядування, активісти „Сель-Ро­бу” ставили вимоги відкриття українських шкіл. Українські представники двічі намагалися провести рішення про публікацію розпоряджень магістрату в Бе­ресті як польською, так і українською мовами, але безуспішно. В ухваленій 24 березня 1927 року декларації вони заявили, що й надалі боротимуться „з усіма проявами системи денаціоналізації українського населення, особливо в справах шкільного і позашкільного виховання”11.

Перші підсумки організаційного зростання „Просвіти” на Поліссі підбив її з’їзд у лютому 1927 року. У його роботі взяли участь 120 делегатів. На голо­ву з’їзду був обраний Василь Криницький. Відбулися вибори нової управи.

Туди ввійшли Павло Артемюк (директор української школи ім. О. Стороже ка), Микола Горщарук, Гнат Олексіюк12.

Використовуючи леґальні можливості роботи через „Просвіту”, дія „Сель-Робу” переходили в її гуртки, бібліотеки-читальні. У 1928 році наліч валося 112 гуртків „Просвіти” (1601 особа), у 1929 році — 127 (1754 особи) Берестейському, Кобринському, Дорогичинському, Пинському, Столинської й Пружанському повітах13. Ефективно працювали повітові управи в Берест Кобрині. У Бересті проводилися загальноосвітні й кооперативні курси. Тр вала пропагандистська акція за відкриття українських шкіл. Проте шкіль кампанія не мала великого успіху, бо влада на всіх рівнях нехтувала т; звернення, керуючись настановою: „Нехай білорус чи українець вивчи свою мову в державних (тобто польських. — О. В.) школах, а не в Товарне білоруської школи чи „Просвіті”… Нехай історію білоруського чи українське народу представить молоді польський педагог, а не самоук, керівник білої ських чи українських просвітніх курсів”14.

Активісти-українці організовували на місцях кооперативи, осередки ( ціональної культури („Рідна хата”). Самодіяльні художні колективи влаш вували вистави. Розповсюджувалася українська преса — газети „Діл „Сель-Роб”, „Наше життя” та інші. До початку 1929 року „Просвіті” вдале створити на Поліссі 127 бібліотек-читалень.

Проте дальше розгортання діяльности „Просвіти” стримувалося не ті] ки утисками з боку польської влади, а й постійним браком коштів. Перевг но незаможні селяни-українці не могли належно підтримати товариство, того ж „Просвіта” втратила власне приміщення — Поліська православна к систорія виселила її з братського будинку. Тож довелося збирати гроші на будівництво Народного дому. А ще ж товариство покривало витрати на утри­мання української школи в Бересті.

Певну допомогу надавали українські посли, центральна рада „Просвіти” у Львові, західноукраїнські політичні партії. У гуртках „Сель-Робу” в Іловській ґміні Кобринського повіту вирішили скористатись ориґінальним методом — зобов’язати своїх членів не пити горілки, не курити, аби ощадити гроші й ужи­ти їх на культурно-просвітні цілі15. Певний час допомога надходила і зі схо­ду — з Радянської України. Так, у поданому для обговорення на засіданні Бюро ЦК КП(б)У проекті кошторису витрат на українську роботу за кордоном (документ датується 6 січня 1927 р.) серед іншого передбачалося виділити кошти на утримання середніх шкіл у Бересті й Пинську (по 400 крб. однора­зово), створення в цих же містах сільськогосподарських шкіл (по 3 тис. крб.), спорудження Народного дому в Бересті (4 тис. крб.), організацію „Просвіт” у Кобрині й Пинську (по 200 крб.)16.

На початку 30-х років посилилися переслідування „Просвіти” польською владою, яка звинувачувала товариство в антидержавній діяльності, політичній агітації тощо. В умовах репресій 1930 року уціліли тільки 79 гуртків „Просвіти” (1534 особи), наступного року — 56 (1031 особа)17. Позиції цієї легальної культурно-просвітницької організації підривалися політичним екстремізмом комуністів, які прагнули надати її роботі революційного характеру. Врешті, це, з одного боку, призвело до розколу всередині „Просвіти”, звуження її діяль-ности18, а з другого — стало підставою для режиму завдати нових ударів то­вариству. „Після того, як було зібрано достатню кількість матеріялів, що одно­значно свідчать про тісний контакт окремих гуртків „Просвіти” з членами КПЗБ, служба безпеки зажадала від головного керівництва усунути з товари­ства підривні елементи під загрозою припинення діяльности всієї організа­ції”, — зазначалося у звіті поліського воєводи В.Костека-Бєрнацького, надіс­ланому до МВС у 1933 році19.

Під тиском адміністративних і поліційних органів керівник „Просвіти на Поліссі” Олександр Базилевич змушений був 1 червня 1932 року закрити ЗО бібліотек-читалень — „вогнищ комунізму”. У 1933 році ліквідовано всі сільські бібліотеки-читальні, залишилася тільки одна — в самому Бересті. Така ж доля спіткала й гуртки — з них далі працювали тільки два. Відтоді „Просвіта” в Поліському воєводстві занепала. Критичним було становище української школи в Бересті. Керівники управи зверталися по фінансову допомогу у Львів — до „Рідної школи”, Земського іпотечного банку, това­риства „Дністер”, а також до українських парламентарів. Невелику під­тримку — як кредит — надав Український кооперативний банк у Бересті. Ініційована „Рідною школою” восени 1932 року акція за створення україн­ських шкіл на Поліссі не мала успіху передусім через відсутність там низо­вих структур цього освітнього товариства. Протест проти закриття гуртків „Просвіти” (як і Товариства білоруської школи) висловила в січні 1933 ро­ку група білоруських письменників, публіцистів, що гуртувалися навколо радикальної „Беларускай газетьі”20.

У 30-ті роки західнобілоруська інтелігенція намагалася налагодити тісніші контакти із західноукраїнськими організаціями, зокрема централею „Просвіти” у Львові. Створений у Вільні двома західнобілоруськими культурно-освітніми організаціями (Товариством білоруської школи і Білоруським інститутом господарства та культури) Шкільний секретаріят 17 липня 1936 року звертав­ся до „Просвіти”, часопису „Рідна школа” у Львові в справі захисту інтересів білорусів, зокрема в пресі, польському соймі й сенаті (там не було білорусь­ких представників)21. Однак спільного фронту боротьби проти полонізації не було створено.

У 1935 році польська влада заборонила „Просвіту на Поліссі”22. Тоді ж закрито й українську школу ім. Олекси Стороженка. Це мало вкрай негатив­ні наслідки для національно-культурного життя місцевих українців. У регіоні не залишилося жодної структури, яка б могла протистояти насильній полоні­зації. Знищивши українські культурно-освітні осередки, влада складала нові плани посилення полонізаційного тиску, зокрема передбачалося унеможли­вити працю українців, білорусів і росіян у сфері навіть польського шкільниц­тва. Так, поліський воєвода Вацлав Костек-Бєрнацький у лютому 1937 року в таємному листі до Міністерства внутрішніх справ Польщі пропонував: „…Вчи­тельські сили для поліського села мають бути ретельно дібрані з-поміж еле­ментів польського ядра, що мають ідеологічне настановлення й почуття зна-чущости місії, яку тут потрібно виконати. Не може бути й мови, принаймні впродовж 10 найближчих років, щоб учителем на Поліссі міг бути росіянин, українець чи білорус, навіть місцевий поліщук”23. Усе це поглиблювало про­цес денаціоналізації українського населення.

 

ПРИМІТКИ

1. Докладніше про цю конференцію і тогочасне українське шкільництво див.: Винниченко І. Українці Берестейщини, Підляшшя й Холмщини в першій поло­вині XX століття: Хроніка подій. — К., 1997. — С. 35—48.
2. Мир. — 1918. — 1 жовт.
3. Державний архів Берестейської області (далі — ДАБО). — Ф. 1. — Оп. 9. — Спр. 45. —Арк. 5.
4. Український текст Ризького договору від 18.03.1921 р.//Завада І. Ризький до­говір і Україна. — К., 2000. — С.155.
5. Статут Українського товариства „Просвіта” на Поліссі. — Вггезс п/В, 1928. — С. 3.
6. ДАБО. — Ф. 67. — Оп. 1. — Спр. 364. — Арк. 27.
7. Там само. — Спр. 17. — Арк. 25.
8. Там само. — Спр. 365. — Арк. 149.
9. Державний архів Литви. — Ф. 172. — Оп. 1. — Спр. 1459. — Арк. 6 зв.
10. З’їзд „Селянського союзу” в Бересті // Наше життя. — 1926. — 25 лип.
11. 3 міської ради м. Берестя // Наше життя. — 1927. — 8 трав.
12. Ласкович В. П. Доброго пути! // Берестейський край. — 1996. — № 1. — Бе-
рез. — О 1—2.
13. ДАБО. — Ф. 1. — Оп. 9. — Спр. 46. — Арк. 69.
14. Там само. — Ф. 67. — Оп. 1. — Спр. 932. — Арк. 24.
15. Р. Нам пишуть // Наше життя. — 1927. — 27 берез.
16. Винниченко І. Зазнач, праця. — О 269, 270.
17. ДАБО. — Ф. 1. — Оп. 9. — Спр. 46. — Арк. 69
18. Ладьісеу У. Вьіпрабаванні часам і жьіццем (Да 75-годдзя утварзння і дзей-насці Кампартьіі Заходняй Беларусі) // Беларускі гістарьічньї часопіс. — 1998. — № 4. — С. 41.
19. Ласкович В. Поліська „Просвіта” очима воєводи Костека-Бернацького // Бе­рестейський край. — 1997. — № 2(11).
20. Державний архів Городенської області. — Ф. 200. — Оп. 2. — Спр. 12. — Арк. 156.
21. Національний архів Республіки Білорусь. — Ф. 883. — Оп. 1. — Спр. 115. — Арк. 59, 60.
22. Леонюк В. Словник Берестейщини. — Львів, 1996. — О 59.
23. ДАБО. — Ф. 1. — Оп. 9. — Спр. 1656. — Арк. 16.

Leave a Reply