Любомир Полюга. Спогади про УПА

Вступ до книги Ярослави Людкевич “Вони”, написаний зв’язковим головного командира УПА
Романа Шухевича
Любомиром Полюгом

Шановний Читачу!
Відкривши сьогодні цю збірочку оповідань, присвячену легендарній Українській Повстанській Армії, Ти поринеш у захоплюючий світ 40-х – 50-х рр. буремного ХХ століття. У той героїчний світ, де любили і страждали, боролися і часто гинули, жертовно віддаючи своє життя за свободу рідного народу. Ти поринеш у світ людей, яких вбивали фізично, але ніколи не змогли вбити духовно, – і в тому їхня непереможність.
***
Українська Повстанська Армія була утворена на Волині на свято св. Покрови 14 жовтня 1942 року для захисту мирного населення від німецьких поневолювачів. Проте вже незабаром ця спочатку нечисельна військова організація переросла у потужний спротив трьом жорстоким окупаційним режимам: комуно-більшовицької Росії, нацистської Німеччини та Польщі. Необхідно відзначити, що на той час УПА була єдиною військовою та політичною силою, яка стала на захист простих українців, яких кожний завойовник мучив і катував по-своєму. Понад п’ятнадцять років безстрашно боролася ця армія без усякої допомоги ззовні й тільки тією зброєю, яку вона відбивала у своїх ворогів, з військовими надпотугами страшних тоталітарних монстрів. Феномен виключно український! У всіх інших країнах визвольні рухи періоду Другої Світової війни діяли з допомогою або альянтських, або московських сил.

Загони УПА були побудовані за законами регулярної армії і діяли на всіх теренах України: від західних до східних: УПА-Захід, УПА-Схід (включно зі Сумщиною, Донеччиною), від північних до південних: УПА-Півні, УПА-Південь. За підрахунками головного командира УПА полковника Василя Кука, армія разом з допоміжними службами налічувала близько півмільйона осіб. А ще – мільйони українців, які допомагали повстанцям, хто як, хто чим міг: продуктами, медикаментами, одягом, будь-чим іншим. У вир визвольної боротьби були втягнуті всі: молодь, старші люди, навіть діти, для яких гордістю було стояти на чатах чи виконувати інші доручення. Це була воістину всенародна Армія! Недаремно французький генерал де Голь із такою заздрістю і пошаною висловлювався про УПА, стверджуючи, що якщо б у нього була така армія, то німецький чобіт ніколи б не топтав французької землі!
Мабуть символічним було те, що в той час, як кремлівські посіпаки воювали з УПА, багато їхніх військових старшин-українців, а то й простих солдат, зрозумівши суть, переходили на сторону упівців для спільної боротьби проти большевицької окупації. У 1947 році, вже після Другої Світової війни, Москва, Прага і Варшава вирішили навіть підписати пакт про спільну боротьбу з УПА. Проти неї були кинуті вишколені об’єднані дивізії. Але і це не дало бажаних результатів. Підсилена всенародною підтримкою і любов’ю, армія продовжувала жити і боротися, обороняючи народ від кривд. Вони так і підкріплювали один одного, наповняючи взаємно міццю і непереможністю – Народ і Армія!
Відомо також, що ще 22 червня 1944 року Берія і Жуков, відомі сталінські сатрапи, підписали наказ за № 0078/42, згідно з яким всіх українців мали вивезти на Сибір. Цей план вже навіть почали здійснювати, але тоді в обороні своїх співвітчизників знову стали воїни-повстанці. Вони всіляко перешкоджали злочинцям: визволяли арештованих з в’язниць, попереджали про вивози, виданими у підпіллі листівками викривали диявольські кремлівські плани. Їх убивали, переодягнені під повстанців енкаведисти влаштовували простим людям різні провокації в надії дискредитувати упівців, але народ знав і розумів, хто є ким.
Сьогодні відомо: воїни УПА – це найкращі сини і доньки нашого народу. Це звичайні хлопці і дівчата, які знали, за що і чому віддають своє життя. І в цьому їх велич. У надзвичайно жорстокій боротьбі з потужними ворожими режимами повстанці отримали духовну перемогу, а така перемога – найцінніша з перемог, духовний скарб нації. Їх катували, їх вбивали, але правдою є, що герої не вмирають. Вони просто відходять у вічність, залишаючи послідовників ідеї, справи, чину. І найкращою віддякою їм буде розбудова вільної, багатої, процвітаючої України. Такої, за яку вони боролися, за яку помирали. Сьогодні, коли ми отримали нарешті українську владу, це завдання кожного свідомого українця.
***

Ще одне. Не маю права того не сказати. Я мав щастя бути одним із особистих охоронців нашого славного генерала, командира УПА Романа Шухевича. Жив разом з ним у конспіративній хаті в Княгиничах і мав можливість зблизька пізнати всю велич такого простого на вигляд і такого різносторонньо обдарованого чоловіка. Це була високоосвічена людина, дуже здібний організатор і відважний командир. Разом з нами в хаті жили тоді ще Катерина Зарицька та Оля Ільків з донечкою. Своєю поведінкою, своїм ставленням до нас генерал завжди подавав приклад дуже тактовної, дуже інтелігентної людини. Жодної роботи він не цурався, багато працював, був вимогливим до підлеглих, а найперше до себе. Був дуже розумним, знав декілька мов.
Якось, у 1947 році, відпровадивши командира в Рогатинський ліс, я потрапив на засідку. Важкопораненим потрапив до рук НКВД. Стрілявся тоді, але Бог залишив мене живим. А далі були тюрми Рогатина, Станіславова, Львова, Києва і – режимний концтабір селища Інти, що коло Полярного кола у Республіці Комі. 
У тій Інті після звільнення з концтаборів я й познайомився з Ярославою Людкевич-Сітко, авторкою цих оповідань. Близька товаришка моєї дружини, вона стала нам обом надійним другом на всі подальші роки.
***
Ярослава ступила на тернисту стежку боротьби за свободу свого народу ще юною дівчиною, навчаючись в університеті. В неспокійному 1947-ому стала вона членом ОУН. Їй доручали розповсюдження антибільшовицьких листівок, інші важливі завдання. Через провокаційну “бочку”, в яку потрапила її спільниця, була підступно схоплена і заарештована. Слідство проходила у сумнозвісній львівській тюрмі НКВД по вул. Лонцького (нині С. Бандери, 1), де ночами ревли трактори, щоб заглушити стогони розстрілюваних і мучених патріотів, і де сьогодні нащадки московських сатрапів хочуть збудувати на кістках замучених розважальне кафе. Військовим трибуналом військ МВС Львівського округу була засуджена на 25 років концтаборів, а потім кількамісячним етапом доставлена в Комі АРСР, де в концтаборі “Мінлаг” на лютих 40-50-градусних морозах серед голої дикої тундри разом із сотнями тисяч таких самих юних дівчат і хлопців відбувала покарання.
Мучена, але незламна духом, вона і у жорстоких північних концтабірних умовах зберегла щире, відкрите серце і людяність, а до карателів – непримиренність. При кожній нагоді, яка, хоч і рідко, все ж траплялася, попри втому від непосильної праці, Ярослава збирала в бараку гурт дівчат і, ховаючись від недремного ока наглядачів, розказувала їм історію України. Але цим не обмежувалася. Наступного разу невгамовна лекторка вимагала від товаришок повторення матеріалу. “Наш міністр” – так добродушно звали її подруги за постійні намагання у важких невільничних барачних умовах ширити слово духовності.
Ярослава дуже любила літературу. Вийшовши з концтабору, але, залишаючись ще в Інті на спецпоселенні, часто відвідувала видатного українського перекладача, поета, літературного критика Григорія Кочура. Навколо Кочура завжди гуртувалася спрагла літературно-художнього слова молодь. Тут обговорювали українські та світові літературні новинки, події з культурного та політичного життя. Тут панував високий дух літератури та духовності. Ось як згадує про це сама авторка: “З часом гостини у Кочурів прибрали узаконену форму. Прекрасна атмосфера царювала тут. […] Тут можна було зустріти людей різних професій, різного віку, різних уподобань. На Великдень чи Різдво гості сходилися прошені й непрошені, а коли приєднувалися ще й Іван Савич та Паламарчуки, Північ, здавалося, зникала, і ми відчували себе не на чужині, ми були вдома: у Києві, Львові, Тернополі…”
Ці її оповідання про УПА взяті з самого життя. Це художньо опрацьовані конкретні події, факти, вибрані нею як зразки народного патріотизму та самопожертви. Будучи особисто знайомою з багатьма повстанцями, маючи власний досвід роботи в ОУН, вона напрочуд реалістично і до деталей точно зображає складне повстанське життя, побут повстанців, їх боротьбу. І ніби контрастом до цього звучать, зачаровують своєю божественною первозданною красою її поетичні описи природи. Всі її твори написані з великою любов’ю до Бога і України, до людей, до природи. І в цій любові її сила. Поєднавши талановите художнє слово з жорстокою правдою, творить Ярослава вражаючі замальовки. Серед героїв її оповідань красуня Чічка (одноіменне оповідання, написане після знаменитої Конституційної ночі), що, залишивши навчання у медінституті, йде у підпільну боротьбу, та там і гине; і малий проводир Михайлик, якому важливішим від власної вигоди є нагода прислужитися рідній Батьківщині; і тіточка Ева (“Янгол”), яка не боїться переховувати гнану дитину упівця. Тут і дівчинка Любка (“Любка”), вимушена заробляти на хліб, наймитуючи у “доброї” московки; і солдат радянської армії Василько (“Бо Петруньо живий…”), який у концтаборі, служачи конвойним, серед каторжан зустрів свою матір. Такий факт справді відомий, лише з тією різницею, що солдат, зрозумівши суть, застрілився – не зміг винести ганьби конвойного рідної матері. Особливої уваги заслуговує розгорнутий нарис з повстанського життя “Вони” з головними героями Лілею і Данком – молодими людьми високої моралі які, щойно одружившись, вбивають себе, не бажаючи живими потрапити до рук ворога. Цікавими і пізнавальними є оповідання “Знайшлася мама”, “Малий”, “Втікач”. А ще є в Я. Людкевич нариси про Варку, де описані провокації радянських каральних загонів, так званих “визволителів” та Стефу (“Стефа з хутора Малинівка”). Тій Стефі – Стефі Волібрух, яку колись катували майже до смерті, спотворивши на все життя її тіло, все ж пощастило. Вона дожила до Незалежності, до наших днів. Вона живе і коротає свій вік у Львівському будинку для перестарілих, що по вулиці Медової Печери, 71. Живуть ще нині і багато інших колишніх вояків УПА. Живуть, хоча по-трохи вже відлітають у вирій, наче ті журавлі. То ж сьогодні справою честі кожного свідомого українця є його особистий внесок у процес визнання на державному рівні Української Повстанської Армії.

А щире, правдиве, палке слово Ярослави Людкевич нехай допоможе нам краще зрозуміти і пізнати ті страшні, трагічні, а разом з тим величні сторінки нашої такої ще недалекої від нас історії. То ж доброго подорожування сторінками цієї книги Тобі, любий наш Читачу, дорогий Друже!

Любомир Полюга,
зв’язковий головного командира УПА
Романа Шухевича

Вступ до книги Ярослави Людкевич “Вони”

Leave a Reply