Ярослава Людкевич. Етап (автобіографічний нарис)

До біографіі автора

Як відомо, все нове є більшою чи меншою мірою повторенням старого.

І коли засоби масової інформації повідомляють про трагічні події в Чеченії, в мене мимоволі виникає думка: ми в Україні все це вже проходили – і депортації, і масові арешти, і поголовне винищення голодом Богу духа винного населення – словом, увесь той комплекс заходів біснуватого російського імперіалізму різних мастей, який можна визначити одним словом – геноцид…

Мета геноциду очевидна – збереження і розширення кордонів своєї людиноненависницької, давно вже протрухлої, імперії двоголового орла.

Та якщо з російським військовим генералітетом все зрозуміло – треба розширити “родіну” до берегів усіх океанів земної кулі., й у чому їм догідливо підтакує більшість громадян Росії, то от з російським духовенством справа доволі плутана – і апетит імперський не вщухає, і Заповіді Божі не дають спокою. Хоча, можливо Мойсей заготовив спеціяльно для Росії інші таблиці і на іншій горі?

І тільки незначна частина російського суспільства наважується висловити свій протест проти безглуздої людобойні, але їх сміливий, справедливий голос тоне в дикому галасі одурманених шовіністичними закликами людей.

А тим часом Чечня перетворюється в руїни, чеченці, хто зумів вирватись із того пекла, вимушено покидають рідний край, блукаючи по непривітній чужині, і рідні оселі приходять до них хіба що у снах.

Оці трагічні світові події ятрять мені душу, і вкотре вже виринає спогад із днів молодості, коли і наш край московський окупант топив у потоках крові найдостойніших синів і дочок України, паплюжачи їх пам’ять і глумливо шкірився диявольською посмішкою: “Почекайте, ще не те вам буде, це ще тільки квіточки…”

От про ті квіточки й поведемо зараз з вами мову…

 

 

Безнадійно понурий останній день грудня. Таке ж безнадійне свинцево-сіре небо. Здається, природа вимела з неба навіть найкрихітніший промінчик сонця. Сірі корпуси львівської пересильної тюрми, сірі обличчя арештантів, зібраних на тюремному подвір’ї для відправки на етап. Все це звична для сов’єтської України ситуація. Голодомори, арешти, пожежі, і дике цькування громадян; сплановані провокаторами змови й організації, переповнені тюрми, тайкома заграбані ями з жертвами червоного терору, придушені повстання, довгі колони в’язнів. І етапи, етапи, етапи, пульмани, товарняки, вщент наповнені сучасними новомучениками; етапи у вічну мерзлоту Заполяр’я та безводні азіятські пустелі, етапи в невільничі оселі незчисленних та безлюдних форпостів червоної імперії Кремля.

Владі потрібно нас знищити, у першу чергу морально, вичавивши з нещасних бранців всю фізичну силу. “Нам потрібна не ваша робота, а ваші муки”, – відверто, зі зловтіхою кидають в обличчя ув’язненим цинічну істину кремлівські боси.

Що ж, спасибі за щирість, та й сподіватися пощади легше у голодного звіра, аніж у вас,” визволителів”…

І все-таки, зваживши всі “за” і “проти”, в’язні надають перевагу табірному пеклу над тюремним. Хоч і там дика сваволя, безправ’я, постійне вичавлювання як фізичних, так і моральних сил. Таке можливе тільки в володіннях кремлівського диявола, у державі тьми й облуди.

Але смерть у тюремному закапелку приваблива ще менше, отож допоможи нам, Боже, якнайшвидше вирватися з того кам’яного мішка, щоб кинути прощальний погляд на небо – туди, де немає тюремних ґрат, нічних допитів, мокрих карцерів, а на закінчення ще й кулі в потилицю в темному вогкому підземеллі…

Отже, поки що очікуєм. Тюремний “форум” вщент забитий арештантами “с вєщамі” – у кого клунок, у кого вузлик. Той, хто взятий з вулиці чи з лісу і не мав змоги нав’язати контакт з рідними, стоїть, засунувши руки в кишені старої солдатської шинельки, якою нагородили напередодні вивозу, й снує свою невеселу арештантську думу, обводячи зором доступний клапоть неба “може в останній вже раз”…

Ех, Львове, древній, княжий, гомінкий, до болю рідний Львове! Чи доведеться нам відновити твою колишню славу, розтоптану чужинецькими наїзниками?

Бараки поступово опустіли. А ще недавно доведені знущанням до відчаю в’язні робили спробу бунту, намагаючись добитися хоч трошечки людськішого ставлення. Даремно… Придушили… Їм це робити “не впервой”.

Отже, тепер нас усіх вишикували в колони, і після переклички за формулярами помаршируємо до своїх тимчасових хат на колесах – “зеквагонів”. А хто не зможе йти, силоміць затягнуть… Он у першому ряді розпачливо голосить молодичка – у неї хворі ноги. Її з речами разом шпурнули в колону силоміць, наче той лантух з непотребом – мусить бути рахунок, хоч мертвого в ряд поставлять…

Декілька стареньких мерзлякувато загортаються в свої домоткані рядна. Вони застигли у німій покорі.

Боже милостивий! Невже ж треба нас усіх аж під корінь? Ножем у серце вдаряє гудок паровоза – пора в дорогу. Молодість залишається позаду, у плюсквамперфектум. Розпочинається лютий, розпачливо впертий двобій з долею за існування, за яке, можливо, й не дуже варто змагатися, але яке ні в якому разі не можна віддати без бою. Навіть не маючи права з погляду сов’єтського законодавства називатися людьми, мусимо зберегти людську гідність, і водночас людські цінності існуватимуть для нас уже в інших вимірах.

…Падає наказ вартових. І ми поволі вирушаємо за тюремну браму, зусібіч оточені солдатами, озброєними наче на штурм неприступної фортеці, і не менш лютими сторожовими собаками, – адже ведуть “бандитів, особливо небезпечних злочинців”.

Йдемо недовго. Знайомих будинків на станції Підзамче не видно. Зупиняємось – очевидно, поїзд підігнали під сам пересильний. Щоб нікого не зустрінути, не стривожити на тій короткій арештантській дорозі. Ще декілька хвилин, і ми вже у вагоні, брудному, холодному, з двоповерховими нарами та маленьким заґратованим віконечком. Обстановку доповнює напівполамана заржавіла піч-буржуйка.

- Бистрєй, бистрєй! – підганяють конвойні, і через короткий час вся наша невільнича громада вирушає в невідому нам дорогу.

Хтось гірко заридав. Молимося. Не серці камінь. О Пречиста, не опускай нас у нашому горі!

У вагоні в основному молодь. Декількох стареньких жінок примостили ближче до пічки, яку хтось із дівчат марно намагається розпалити – видане на розпал відро вугілля – майже сама пилюка, горіти не хоче. А зі всіх щілин свище вітер, наче насміхається над нами: “Ви ще маєте якусь надію?! Покиньте мрії та сподівання – ви навічно раби хижої імперії зла!”

Затуляємо щілини у вагоні чим можемо, і в важких думах поволі укладаємось до сну, щоб хоч на коротку мить відключитись від осоружної дійсності. Дехто гризе запліснявілі сухарі, видані нам на дорогу, хтось важко зітхає, а ми з Лесею Паращак, тюремною приятелькою, накидаємо на себе шинелі й тихенько шепочемо про все наболіле.

Пройшло декілька днів невільничої подорожі. Доволі довго стоїмо в якомусь тупику. Вирахували, що завтра 20-й вік розпочне останній рік свого п’ятого десятиліття, а за ним – шосте… Що ж принесе воно Україні: чи на відміну від попередніх років блисне сяйвом свободи, чи й надалі скнітимемо у ярмі?

У важких роздумах поринаємо в сон, тривожний арештантський сон, в якому на коротку мить моторошна дійсність поступається місцем вимріяним видивам, як з минулого, так і з прийдешнього. Але ранок невмолимо пригадує нам наше арештантське злободення, й день починається з вигукування перевіряючому вагон своїх зеківських даних.

А дні минають так повільно, так виснажливо. Наші й так незаздрісні побутові умови стають зовсім нестерпними. Мороз міцнішає, виходить, їдемо на Північ. Проте палива видають аж надто скупо. Води не вистачає на пиття, про те, щоб помитися, годі й думати. Та й хто в такій холоднечі думає про гігієну? Поступово втрачаємо рахунок дням…

Миготять у віконечку дороги, ліси, переліски, де-не-де визирне хутірок, а то й зовсім одинока хатина, наче закинута в снігову пустелю дідом Морозом. Сонце скупо поблимує на той сніговий океан так, наче хижак ошкірює хижу пащу. Людей не видно, очевидно, більші населені пункти проїжджаємо вночі. Що ж, “широка страна моя родная”, треба живий товар везти в нічну пору, щоб ніхто не здогадався і не засумнівався в доцільності совєтського раю.

На одній із стоянок, при нічній зупинці поїзда, коли холод не дає нам заснути, б’ємо кулаками в двері, домагаючись палива. Одна з подруг, почувши кроки конвойного, вигукує на всю силу: «Думаєте скоювати свої злочини шито-крито? Не вийде! Світ дізнається, кого й куди везете! Не скриєте нізащо!» – Мерзнемо несамовито. Старенькі сидять скулені непорушно, з покірністю приречених на загибель, сидять без слів, без нарікань, і тільки очі в світлі закіптявілої лампочки променіють болем, безмежним болем, тугою розтерзаної України. І від одного виду тих трагічних постатей хочеться завити, заревіти диким звіром, щоб той голос розбив байдужість як земних, так і небесних вершителів доль наших…

Тепер у двері гатимо кулаками, ногами, викрикуємо репліки, варті ще доброго десятка років на додаток до отриманих. Вагон підозріло похитується.

- Давайте ще й ще, в двері, в стіну, ногами, плечима! Ага, з’явилися?!

- Що? Даси кулю в лоб? Давай, краще відразу, ніж живцем задубіти!

- Мало нам дали? – Нічого, прокурор додасть!

- На білі ведмеді? А ми може думали, що в Сочі на курорт їдемо? А з ведмедем легше до згоди прийти, ніж з вашим братом-чекістом!

Врешті після безпредметної перепалки підходить начальник ешелону й обіцяє прислати на допомогу “істопніка”, тобто опалювача. І дійсно, незабаром вартовий впускає у вагон неозначеного віку арештанта з оберемком дров та відром справжнього вугілля. Майстер ватри справно береться до діла, водночас зав’язуючи розмову. Виявляється – наш земляк, гуцул. Ще молодий, а що неголений, немитий, то й вік не вгадується…

- За що ж ти попався, сину? – питає хтось із старших.

- А за підпал! – наче з викликом хвацько відповідає хлопець. Старенькі з острахом хрестяться.

- Ой, гріх, сину, на тобі! Що ж тебе до такого безбожества привело?

Хлопчина весело блиснув зубами.

- Гей, та як я грішний, то хто вже тоді праведним буде! А як дуже хочете знати, то вже розповім вам всю оту мою придибашку. Часу є доста, поки поїзд не стане, мене з вагона вашого й так не випустять!

І полилася дивна розповідь у в’язничному “диліжансі” під звуки паровозних гудків й скигління північної заметілі.

- Якось старший брат мій женитися надумав. Дівку наглядів недалечко від нас. Вже й весілля мали грати, аж тут десь появився писарчук з долів. Таке собі, як щур з води: мале, облізле, очі хортами бігають. А що недобре, гонористе! Ніс задре! До церкви – то йде, але й по селу цілими днями тиняється, блимаючи тими сліпаками по сторонах, гейби визирає щось, винюхує, як той гончий нишпорка.

Хату йому дали по висланих до Сибіру. На все готове, значиться, прийшов. Ще й комора повна газдівського добра, бо за ту годину, що дають на збори, хіба багато годен взяти? А братова дівка живе близько звідти, та й рідня якась тим вивеженим. От і накинув той здохляк на неї оком. Де не стріне, не дає проходу, наглий, як той танк большевицький!

Відганяла вона його від себе, як злу муху, відганяла. А тоді – до брата на скаргу: “Чого він, – каже, – спокою мені не дає? Чого ходить за мною? Віджени його, Степане, аби не крутився коло мене, аби люди на язики не брали. Віджени, бо, бігме, сама йому щось зроблю!”

Ну, а Степанові два рази не кажи, перестрів якось на вулиці й по-доброму до розуму хотів наставити. Але де там у нього розум! Дурне, видно, від роду. А ще сяка-така власть у руках є. Став братові шкодити: то податки, як нікому, накладуть, то до воєнкомату викличуть. І все ніби по закону, а до одного тягне, аби дівку відбити.

Поїхав якось мій Степан на фірманку до лісу, а він, дивлюся, на вулиці його Настю переймає! От і мене за печінки взяло! Ах ти, шарпаку облізлий! Тут тобі не доли, тут гори: власть ваша, а закони наші! Ти хоч сто літ живи, а кривди твоєї гуцул тобі не забуде, не подарує! До десятого покоління гуцульська мста сягає! У горянина що око, що пам’ять силу мають, чи за добре, чи за зле платять по правді!

І поки брат в лісі мозолився, я пустив тому зальотнику червоного півня під хату – на всі гори засвітило! Поки люди збіглися, то й рятувати не стало варто – купа попелу, та й по всьому…

Скоро того зайду з села вітром здуло. Але, видно, зло затаїв паскуда на нас. До брата за пожар прискіпатися не міг, бо того вдома не було. То на мене налетів. Вчепився, як голодний вовк у ягня – чи догадався сам, чи доніс на мене хто, але п’ятак мені приліпили… Та я не так дуже і баную, до першої амністії – довго баритися не буду. Тоді на самій Говерлі ватру розкладу, абисьте виділи, що’м вже вдома, бо огонь і до вас буде видно! Де везуть? Та де – на круглу зиму, за якусь Печерицю чи як там її… А мені мороз – не біда, ми звиклі по снігу босоніж бігати. Та й ви не так дуже гризіться: перебудемо якось! а там Бог дасть – хто нас вчора судив, того ми завтра засудим!

Піч поволі нагрівалася, дрова весело, по-домашньому потріскували, слова відважного кмітливого юнака поступово вселяли відраду. Адже, може, і про нашу кривду хтось збереже пам’ять, і ми не залишимось навіки забутими у тих безкрайніх снігах!

Поїзд поволі сповільнював ходу й коли зупинився, конвоїри разом із нашим милим розрадником викликали одну-єдину, наймолодшу з нас невільницю – їй виповнилося всього дванадцять років, проте лікарі під натиском слідчих встановили вік дівчинки на два роки старшою – чотирнадцять. Худенька, бліда, погано вдягнена, майже боса – на ногах порвані черевики, майже без власних речей, вийшла та осиротіла дитина лютої січневої студені в чужий жорстокий світ, залишаючи нам, зажуреним, болючий спогад… Орисю Дідушко, дівчинко з невільничої подорожі, якщо ти жива, пригадай етап на Північ в 50 му році і наші гіркі сльози на прощання…

А подорож, як і наша мука, все тривала. Мимоволі закрадалася думка: чи довезуть нас живими, а чи поглине нас сніговий полон навіки? І знову задеревілі від холоду вуста шепочуть молитву до Тієї, під чию милість завжди прибігаємо і в хвилину горя, недолі, і в хвилину радості.

Споночіло. Сну нема. Дивний настрій у всіх, наче ось-ось повинно щось статися. Несподіване й вагоме, призабуте й до болю рідне. Під монотонний стукіт коліс гудок паровоза закликає летіти у протилежну сторону – вдаль, за обрії, у рідні простори, де нас, можливо, вже ніхто й не чекає, до рідної хати, до тої, що нема.

І раптом розірвав важкі міркування могучим громом хорал:

- Бог предвічний народився…

Так ось чому так тоскно на душі! То ж сьогодні Святвечір, господар дому благословляє кутю, діти прибирають ялинку, на столі мати ставить дванадцять страв, під вікном колядники, по вулицях ходять із вертепами. Чи й справді колись все те було? Як же нас та неволя приглушила! І вже ми зриваємось з нар, гуртуємось в одному куті вагона, добуваємо сухарі, хто що має, рештки цукру, і, незважаючи на скажене тупотіння конвойного на даху вагона, славимо колядою Предвічного Бога, бо Він прийшов порятувати нас! Бо зло не вічне, а всеперемагаюча любов замкне прокляті ворота пекла!

Радуйся, земле, Бог народився, щоб нас спасти! І ми колядуємо вже без сліз. Хтось затягнув «Думи мої», потім «Зоре моя вечірняя». І знову коляда. Прадідівська, українська, наша коляда летить у тундру, у вічну мерзлоту Заполяр’я, до невільничих осель, до живих і мертвих друзів нашої недолі. І начувайтеся, вороги, а ми таки повернемось додому всупереч вашій оскаженілості, вашої нелюдської злоби! Бо з нами Бог, і Його Пресвята Матір і вони покривають нас Своєю пресвятою опікою!…

Незабаром виповниться півстоліття з того пам’ятного для мене Святвечора. Багато колядників з нашого вагона, що прямував на Далеку Північ – Печору, Інту, Воркуту, Абезь, Халмир’ю – відійшло від нас вже навіки. А в цих, що залишилися, важко впізнати відчайдушних співаків гулагівського набору 50-го року…

Вже призабувся смак тюремних сухарів, баланди, зміїні укуси вітрів при 40-градусному морозі. Від дня Самостійності не тривожать більше у сні привиди гидкої підневільної дійсності. Проте до сьогоднішнього дня гріє душу спогад про той Святий вечір, Різдвяну ніч під стукіт коліс, спільну молитву й очищаючу душу від скверни – рідну, могутню, незрівняного чару нашу євшан-зілля – Коляду!

До біографіі автора

Leave a Reply