Володимир Леонюк. Поліська балада

Додано в розділ Аўтары+творы / Автори+твори

Як у довгому виснажливому поході Капусті й намріялося, шлях їхній лісовими хащами й заболоченими літниками стелився саме повз його рідний Перечин: простягнувшись журавлиним шнуром десь на кілометр, відділ рухався по досить близькій до села лінії. Вів хтось з острівських повстанців. Капуста струснув з себе остаточно сонливу втому й пустився навздогін за командиром – той у рейдах полюбляв ходити з передніми чотами. Вислухавши Капусту, Козаченко тоном людини, змореної нічним переходом не менше за інших, буркнув непривітно:
– Гаразд, ідіть. У відділ обов’язково вернутись затемна:ніхто про нашу появу в терені знати не мусить. Зрозуміло?
– Зрозуміло, друже командире!
– Про відхід конче попередьте сотенного! – аби не відставати від облюбованої чоти, Козаченко з місця наддав ходу.
Чота за чотою діловито сунув відділ Остапа крізь ніч, виринав з сутінок незграбними волохатими тінями і в сутіні танув, після себе позоставляючи стишені шерехи, прим’яті ногами ситняги та перекрикування потривоженого птаства. Усе потрібне в поході повстанці несли на собі: кулемети, набої, кухонні казани, несли обережно на саморобних ношах поранених. Відділ Остапа повертався у свій терен з далекого відповідального рейду на північ, у білоруський район, вертався тихо і непомітно. Попередивши сотенного й отримавши від нього координати постою в пущі, підбігцем Капуста пустився в бік Перечина – перемахнув з розгону крізь канави, брів навпрошки заболоченими яругами. Тихим теплим привітом дихала до Капусти кожна п’ядь рідної поліської землі, кожна купина і кожен корч.
Спав Перечин. Селянський двір Савчуків з хатою, клунею та з криницею посередині затишно мостився на сухому грудочку майже в центрі села. Капуста наблизився обережно до спорохнявілої дерев’яної брами і найперш заходився по подвір’ї роздивлятися за білим знаком і з радістю знайшов його: дитяча біла льоля на мотузці ніби сушилася випрана – насправді давала Капусті знати: в оселі і довкруж неї сторонніх нема, можна отож заходити без ризику наразитися на ворожу засідку. Що жодної нема небезпеки, свідчило насамперед промовисте мовчання Капустиних «срібних дзвонів», як він подумом їх називав, – сподобила повстанська доля Капусту персональними «срібними дзвонами». Губився Капуста попервах, коли вперше, вруге і втретє чув у собі сувору музику тих дзвонів і усвідомлював цілком очевидну надприродну їх сугучність і зв’язок з присутністю десь поблизу спецзагону НКВД. «Здається, з того всього я починаю божеволіти!» Озивалися дзвони срібним попередженням тоді лише, коли виникала нагла потреба розбезпечувати автомат і бути насторожі. За четвертим разом Капуста додумався розчулено, хто і навіщо спасенними дзвонами оберігає українського повстанця в цій лютій безконечній війні від передчасної загибелі і кому він зобов’язаний бути довіку вдячним за «срібні дзвони». І він по-своєму, по-повстанському був вдячний. Німували чарівні дзвони наразі – ворожа небезпека десь собі задрімала навіддалеки. Капуста ступив на сходи ґаночка й обережно подав знак до хати – один і другий раз, як домовлено було. По хвилині настороженого шарудіння двері з сіней  потихеньку відчинилися, готові в разі чого знову зачинитися на всі защіпки і засувки.
Ще на порозі втрапив Капуста в тужаві обійми Катерини, й на мить вони розчулені намріяною близькістю заніміли стійма. Як відомо, звичай народний через поріг вітатися не каже, але хто там тепер, у розпалі збройного завзяття зважає на старосвітські звичаї: у війни закони і звичаї інакші, свої, поготів у війни протибільшовицької. У кухонці, куди навпомацки перейшов Капуста, обдали його теплом і ласкою обійми материнські. – Стрілянину тую пекельну зачуємо – все тебе, сину, і себе разом з тобою хоронимо… За що, людоньки?! – скоріше від радості, що живий і здоровий прибився додому, аніж з розпачу, проказувала мати на грудях у сина, опікаючись крижаним холодом зброї.
– Живучії ми, мамо… Як тута ви-те? – пошепки питався Капуста, на повні груди вдихаючи солодкий запах розчиненого в діжці тіста.
– І не питай, синку… Оно ввечері забралися «гости», запаскудили хату гидким чадом, – поквапливо одягаючись, повідала мати. – Сидять оно на лаві в нашуй домі і вовчії лупаки на нас скалять, покіль ми по хаті пораємось. Майор Шемякін і каже: все їдно Капусту вашого зловимо і зшаткуємо на друбнії шматки, нех, каже, сам ліпш самохуттю виходить, покіль не пізно, може ще тоді живим позоставимо. Катруся збувається мовчанкою, глуху й німу вдає, – юй, молодуй, не мона інак, а мні вже однаково. Кажу на теє Шим’якинови: «А мої діти не вихованії на яничарів!» А воно, дурнеє і без розуму, одразу по-вовчому ошкіряється й полохає людину Сибіром – що з енкаведиста спитаєш?! А то минулого тижня посередь ніченьки ввалилося до хати яких з десятеро здоровил, мало дверей не виважили, всі перебранії на повстанцюв: у мазепинках, з тризубами, тризуби в них і на задниці навіть, коб видніше було. Зголодніли хлоп’ята вельми, їстоньки, бач, закортіло, то й прийшли до нас, до «своїх». У розмові – «друже», «кріс», «стійка», все про Україну торочать, усе з- волинська та з-галицька закидають, Козаченка добрим словом згадують. Але не зважили упирі на одне – може хтось не теє що зблизька, а за версту поліську нюхом, як пес, енкаведистув чує: такий од них б’є дух паскудний… Катруся тобі, Степанку, ліпш оповість про нашії гаразди. Йду-но я, дітуньки, на двур – на варті стоятиму, коб ти, Степанку, в безпеці чувся, покіль у хаті своюй…
Старанно вибілена і завжди заквітчана вишиттям світлиця Савчуків опісля останньої «червоної мітли» навіть крізь пітьму ночі разила сиротливою оголеністю: нема по кутах прастарих образів з обов’язковими рушниками; нема на стіні неодмінного для селянської хати Шевченка Тараса з вогненними в очах заповітами, і чимало чого іншого бракує в домівці Савчуків – замела з собою самоправно, загорнула або столочила «червона мітла».
Капуста зачаровано застиг над синовим ліжечком: розкинувши рученята, спав малий Богданко, кровинка Капустина, єдиний пагін багатодітної колись родини Савчуків. Поривало вхопити малого на руки, тулити, цілувати, благати прощення – за солом’яне сирітство, за гірку  долю повстанської дитини, на якій вседозволеність більшовицьку випробовує не раз приїжджа і своя місцева потолоч.
– Не буди, не треба! – Катерина заступила собою сина, легенько відсторонюючи чоловіка подалі від ліжечка. – Нех спить. Я і так ледве його приспала: «Я, каже, сьогодні, мамо, не спатиму, може тато прийде…» Отакеї! Нам є між собою про що погомоніти, добре, що прийшов. Слухай ондо… Ти от воюєш, рейдаєш по всюй Україні з відділом, а того, небоже, не знаєш, не здогадуєшся навіть, що в твеї занехаяної жінки знайшовся нарешті звабливий, поважний і до одуру впливовий опікун і симпатик… Так їсть баньками, що хочеться в землю запастися.
– Що за один?
– Майор Шемякін з НКВД.
– Знаю, чув про такого. Кусючий гаспид!
– Слухай далій оно. Вельми цінує мою вроду жіночу, – бач, накинув на мою вроду оком, і, ти-но послухай, послухай, найбільш цінує мою виважену, як мовить, вдачу… Хоч один знайшовся, кому припала до смаку моя вдача і моя врода жіноча… Бо рідному чоловікови моя врода, як видається, ні до чого… Нахваляється «муй» майор мні і моюй дитині облаштувати легку і веселу житку – тоді оно, Степанку, коли я, подумай оно, добре подумай, коли я поможу їм звести тебе зо світу… Ти чув щось гидкіше і паскудніше?!
Катерина Савчук, дружина Капустина, зайшлася плачем.
– Од енкаведистув усього можна сподіватись! І що ж ти на теє йому?
– Що я їм можу сказати? У мене пісня стара: як тільки взнаю, де ти обертаєшся, так одразу й замельдую.. Попід вікнами невтомно і дедалі голосніше досвідкував ранній світанок. Капуста давно помитий і нагодований. З поцілунками і слізьми навпереміж сказано і вислухано все, що накипіло обом на серці. Уже втамовано на всю молоду спромогу солодку жагу подружньої близькості. Одягати б Капусті шинель, брати автомат та й наздоганяти відділ, так ні – розімлілому в домашньому теплі Капусті не йшлося з дому, ніби душа повстанська передчувала недобре і прагнула через те набутися вдома з родиною.
– Степаночку, любий, слухай, що я, дурна сільська баба, тобі казатиму… Береженого і Бог, кажуть, береже – не лізь ніколи на рожен, хоч інколи про нас думай… Може ще і нам доля колись всміхнеться, як співається у туй пісні…
– Ти несогірше сама все тямиш, ти ж у мене розумниця неабияка та й серце в тебе наше, українське. Тож знай і не забувай: чоловік твуй, моя люба, є людиною наскрізь військовою – що мовить йому обов’язок і наказують командири, теє вун і чинить! Ще один, найостанніший цілуночок
– Коли прийдеш?
– Жодної змоги не згаю! Де б не носило мене, а душа моя завше тутечки, на Поліссі, в Перечині, коло вас…
Капуста вислизнув з хати, попрощався з матір’ю, невтомною стійковою, не дослухав навіть, що мати на прощання проказувала, й хапцем погнав загумінками на городи між пущею і селом. Почуття вдоволення і насолоди розтануло хутко, обтяжлива опосіла готовність до бойових несподіванок, ожила й вступила в свої права задавнена втома. З якогось моменту проклюнулося натомість відчуття, вироблене за роки повстанства, ніби від села через поле крізь світанкову прозору млу пасуть його чужі лихі очі. Та «срібні дзвони», провісники небезпек, якими сподобила його повстанська доля, мовчали. Тож нумо чимскоріше вперед, де пущі, поки зовсім не розвиднілось. У напруженому сторожкому марші збігав прудко час. Капуста порівнявся з острівською межею, порослою молодим вільшняком, – звідси малося б повертати до пущі, де стояв постоєм відділ Остапа.
Тим часом повінь світанкова бурунила по полі з такою навальністю, що Капуста знічено сповільнив ходу: рухатися на очах у двох сіл і вести за собою справжнє чи вигадане наглядання досвідченому воякові не випадало, а раз так, то я, шановні енкаведисти, отута візьму та й заночую, чи то пак заднюю, – ідіть і спробуйте мене брати, якщо вислідили. Побачимо…
Капуста пильно оглядав межові корчиська і трав’яне між ними буяння, про всяк випадок з’ясовуючи, чи не ховається часом тут, між корчами, яка лиха мара, поки на мару, живу і здорову, справжню, таки не натрапив: між двома присадкуватими гіллястими кущами вільшняка чаїлася хижо людина – тулилася старанно до трав’яної подушки в марному намаганні не привертати до себе уваги. Капуста підійшов розсерджено до недолугого пластуна й безцеремонно ткнув його ногою у випучену сідницю. Був то Іван Шварко, тутешній, перечинський, дезертир, душа полохлива, втікач од тіні та ще й на додачу до всього далекий якийсь по Катерині свояк.
– От так стріча! – без особливого захоплення вигукнув Капуста.
– А бодай же тебе, Степане, та бодай тебе, як ти ж мене наполошив –у жар аж кинуло! Прибери, прибери «люшню», не гніти людині душу!
– Дай Боже, Іване. Заспокійся.
– Дай Боже і тобі, Степане. Я вже, мона сказать, заспокоївся.
За Шварковим прикладом Капуста й собі приліг на мякій трав’яній постелі, витягнувся – солодко хруснули кості. Наче урікли Капусту – напала на нього раптом худоб’яча втома, хворобливе з’явилося бажання забути бодай на часину про відповідальні обов’язки вояка-повстанця, про дезертира Шварка з його заячим клопотом, про енкаведиста Шемякіна з диявольськими його погрозами і спокусами: «Йому, бачите, вже моя Катруся до вподоби припала! А бодай ти ослиз, гаспиде московський!..»
– Усе, Іване, бігаєш?
– Авжеж, бігаю, Степане. Бо що робити мав би?
– Ну, як на муй селянський розум, є в тебе, чоловіче, аж дві стежки, би в того з казки мандрівника. Перша веде просто до нас – коли в тебе до решти пуд серцем не вигасло тепло до своїх і ще гідність людська і здоровий глузд є і коли ми, зрозуміло, погодимося взяти до себе, бо тута, бач, можуть міркування інакшії бути… А друга стежка в інший бік веде, в супротивний, – до майора Шемякіна в район, в НКВД, а згодом, через місяць-два, відомо куди – на Воркуту чи на Колиму, чи в Мордовію, чи куди там совєти спокутувати нікчемне дезертирство запроторять. Отаке-то, Іваночку.
– Ти, Степане, баєш як по-писаному. Тільки ж я не вдався політиком, от воно як. За політику завсіди темного селюка товкли, як могли, а тепер – ліпш не казати: кладуть гузном угору та й молотять, би-то ти сніп немолочений! Є за що чи нема! – А ти такий святий та божий, Шварко?! – накинувся гнівно на односельця Капуста, звівшись на лікті. – Нарікаєш, що списали тобі позаторік лозиною зад за острівську крамничку? За теє, що шкоди наробив пуд повстанцюв, належалася тобі гіляка на найближчому дереві, але на перший раз пожаліли. На другий раз жалю може не стати! Второпав, Шварко?!
– Второпав, второпав! Як тутечки не второпати?! Помовчали, послухали жайворонків.
– Був, Степане в своїх?
– Не будь надто цікавим, Шварко! Є речі не для розпатякування!
– Ну, не сердись, ми ж таки якіїсь швагри… Сміливий ти Степанку: не лячно хіба, що пруз тебе спровадять їх у Сибір? У більшовиків з Сибіром не воловодяться – заганяють, як худобу, у вагони та й везуть.
– А як же, більшовикам того й треба, коб ми за свою долю не муром стояли, а оно зо страху трусилися і мліли: ах, Шемякін, ах, Сибір, ах, смерть!
– Заварилася юшка! Пруз вашу УПА й нам, дезертирам, надитися на полегшу дарма.
– Так завсігди буває – коня кують, а жаба підставляє ногу. З тобою, Шварко, коли на щиро, поруч на траві бридко лежати: українець, котрий про свою оно шкуру дбає, а громада і край йому ні до чого, повім я тобі, спочуття не вартий! Кожна влада, навіть така крутійська і безбожна, як більшовицька, не терпить дезертирув!
– То ще, Степанку, не знати, українці ми чи нє. Оно пани поляки двайцять літ здуру клеїли нам, поліщукам, тутешню бороду. А товариші совєти, біловезький вовк їм товариш, з великого розуму, нейначе, заповзялися перегинати нас на білорусув… Хоча якії ж ми, з чорта, білоруси?! Нє, що б там не верзякалось, ми таки, мабуть, українці! Але тепера з того всього не зчуєшся, як раз удосвіта прочнешся чукчею альбо тунгусом, до того, видно, йдеться… А що нас комуняки з примусу пишуть білорусами, то нехай пишуть, бодай їм руки повсихали!. Ти, Степанку, надто вже гостро картаєш мене: і такий, і сякий, і перетакий, мовляв. Щоправда, людина я маленька, нездала, сказано ж, дезертир, але кривди нікому я не кою, бігаю собі нищечком, ховаюся – барсук барсуком, бо ж, як не мізкуй, а непереливки! Тому хотілося б, коли по справедливості, коб і мене з доброго дива ніхто за обшивку не шарпав, бо ж, хоч і дезертир, але людина все ж. – Але ж дезертиром тебе зробили не ми, і не од нас же ти, треба чи не треба, киваєш п’ятами. Хоча ще як сказати… – Та не про вас зовсім мова – нас же всіх визволено і на те одна рада: як щось не до тями, втікай, брате, хутчій, біжи, покіль ноги несуть, і сиди в крокотині тихо-тихо, покіль не приспіє тая загайна, в дідька, амністія..
– Що?! Амністія?! Дурному забава! Нам, повстанцям, хоч би сто амністій совєти видали, однаково стоятимемо на своєму, бо ж віри нема зайдам: москалі, нелюди, ошуканці, п’явки! Та й ідеться нам не про свою шкуру – заприсягла нас доля на вільну Україну!
– Бають п’яниці: як Бог створив за шість день світ і ліг в раю перепочити, враг людської породи сатана, – кажучи не при людях, тьфу, тьфу, тьфу! – взяв та й за намовою москалів зліпив по-партацькому, абияк, Сибір неісходиму – умисне українцям на погибель! Тепер, як почую, братку ти муй, про тії верхоянськії морози, морока їх бери, так тіло враз і обсипле приском. Не відаю потім, зодкуль у ногах береться снага бігти сторч головою!
– І як же ти, Іваночку, мислиш того Сибіру позбутися?
– Тута як у того замітайла з побрехеньки: так кепсько, а так ще гірше!.. Але хочу тобі, Степанку, не гнівайся оно, сказати таку осьо річ: вашії повстанськії справи, як би ви-те не гороїжилася, зовсім не ліпшїї, УПА так само наврочена на поразку, сила бо за Москвою. Погинете задармо, хлопці, ще й сім’ї занапастите, бо ж Москва сльозам не вірить, особливо сльозам українським!..
– Мудра твоя, Іване, мова, вельми мудра, та не про нас! Як мовиться тепер, доленьку свою питоменну і танком не обминеш. А за свою смертоньку передчасну ми, як,здоров, знаєш , одплачуємося сповна – зброю ми носимо не на показ. Задармо, кажеш?! Нє, не задармо! Москві ми оно скільки літ стоїмо кісткою в горді – ось-ось удавиться! А наша повстанська кровиця, аби ви-те всі гуртом відали, пектиме ледачих нещадкув і в десятому поколінні, не даватиме дезертирським стервом обростати. Але що з тобою, дезертиром, говорити: в тебе зо страху перед москалями блуд у голові гуляє…
Кожні відвідини родинного кубла в Перечині мимохіть навертають думку до батькового безталання. Хмелів тоді Капуста болем, кожен раз по-людському намагався збагнути чужинецьку жорстокість: за що, за яку провину совєти вкоротили віку Трохимові Савчуку, батькові Капустиному? Наскільки тямив Степан, батько його, Трохим Савчук, серед перечинської громади був собі, як усі. Може ретельніше порався на пісній поліській ріллі. Або все щось майстрував при хаті: то ночви виструже, то складе бочку з клепки – людина не вміла і не любила дармувати. Як і більшість перечинців, свято у свято ходив урочисто Трохим з Євдокією і трьома синами до церкви. Викроював часу Трохим Савчук і для відвідин просвітянської читаленьки, бо тягнувся свідомий селянин до рідного культурного вогнища.
На Савчуків, Євдокію і Трохима, кивалося в Перечині все, коли заходила мова про сімейну злагоду. Не розпещували Савчуки трьох синів-соколів ні надмірною волею, ні поготів відсутніми розкошами – привчали змалку до невсипущої селянської праці. Не переставали заклинати синів вірою в Божу всемогутність і справедливість, А ще вчили Савчуки синів шанувати край рідний, любити Україну над усі статки, бо любити і шанувати рідний край повинна кожна порядна і свідома людина. Савчуківські негаразди засіялися густо і проросли буйно лихом з початком другої світової. З польсько-німецької війни не повернувся старший з синів Микола – скосила його німецька куля побіля Варшави. Тоді ж прийшли на Полісся перші совєти, найзапекліші з визволителів, бо друга світова від початку і до кінця, як відомо, велася в ім’я визволення всіх від усього. У тому визвольному шалі за одним порухом сталінського пера визволено було поліщуків серед усього іншого так само і від природного свого, Богом дарованого українства – поліський край, Берестейщина, силоміць була передана під сусідню республіку, а поліщукам під примусом накинено дикий обов’язок з українців перекидатись на білорусів, забувати свою мову, історію, зрікатися своєї вдачі, самих себе, всього того, до чого лежало серце. Приголомшені перечниці обурилися, запротестували: де і коли бачено і чувано, щоб живих людей змушувано бути іншими, ніж вони є насправді?! Та кожен раз законні домагання поліщуків викликали в керівних представників нової влади шалену лють, таку шалену, що бідолашним селюкам опускалася руки і пропадала охота допоминатись справедливості. Називайте хоч горшками, тільки в піч не пхайте, мовляв. Яка в лиха, справедливість, яка Україна, коли в лице студено дишуть Соловки?
За жодних умов зрікатися свого природного українства не захотів перечинський правдолюб Трохим Савчук – протестував проти незаконних дій властей, збирав серед односельчан підписи, їздив у район, в область, побував навіть з поліською депутацією в Москві, обстоюючи поліському українству право на буття. Проте пішли клопотання на марне. Ба більше, гожої ночі Трохима Савчука, немов останнього злодія, забирають у безповоротну безвість люті, як пси, енкаведисти. Тієї непоправної чорної ночі пощезали в тюрмах назавжди чи не всі оборонці української національності на Поліссі, статечні, порядні й освічені люди. Не встигли перечинці, як слід, натішитися щедротами нової влади і призвичаїтися до думки, що вони вже не українці, а хто з них хто, як загримів наступний тур другої світової. На зміну соціалізмові сталінському прийшов некликано-непрохано, карбуючи залізно крок, соціалізм гітлерівський. Життя взагалі обернулося на жахіття. Биті тривожними чутками Савчуки, Євдокія з молодшим Степаном, запрягають конячину і хутчіш подаються в обласний центр. В одному з кількох рядів бездиханних тіл, оповитих мертвотним духом, на тюремному дворі обласного НКВД знайшла Євдокія за їй одній, знаними прикметами одягу тіло Трохима Савчука, свого чоловіка, знівечене неймовірними, немислимими тортурами, зрозуміти які і прийняти людський розум був не годен. Степан двічі на тюремному дворі водою опритомнював матір.
Ураженому власною безмірною скорботою Степанові Савчуку, немов у сні, бачилися на тюремному дворі принижені, бляклі постаті жидів з бригади, що виносила з підвалів енкаведешної катівні розтерзані енкаведистами перед утечею тіла в’язнів. Від жидів, спонукуваним жорстоко німецькими палицями, віддавало також трупним запахом приреченості.
Усю неблизьку дорогу додому постаріла за той день Євдокія баз угаву голосила над небіжчиком, оплакувала своє безталання, тужила з приводу людської несправедливості. Степан Савчук понуро поганяв коника, палив цигарку за цигаркою, слухав тупо материне голосіння.  Попри, жанібну хуру, обдаючи її смердячим вихлопним газом, сунула безперервно на схід німецька військова армада. Небавом наклав головою середульший з братів Савчуків – Юхим: спробував Юхим, добросердний вайлуватий парубок, передати в концтабір військовополоненим мішок харчів, але потрапив охороні в руки. За доброту Юхимову повісили німці хлопця в Янові на пострах іншим співчутливим головам.
«Ах, Юхиме, Юхиме, – тамуючи крик душі, побивався Степан. – Не з того, мабуть, боку ти зайшов, брате, коб помогчи знедоленим!»
Степан Савчук, порядний і свідомий молодик з Перечина, не міг, ясна річ, прийняти німців з їх чужинецьким садизмом, навіть на зло садизмові більшовицькому. Не приймала праведна Степанова душа також  -16-  більшовицької партизанщини, жорстокої, кровожерної, наскрізь просякнутої блатним утриманським духом та зоологічною ворожістю до українства . Кликало зате до себе Степана Савчука поліське лозове козацтво з його обстоюванням берестейського українства, а далі обов’язок повів Степана в сотню УПА, – воювати за вільну Україну, Україну без Картузьких Берез, без Соловків і Майданеків. На одного дисциплінованого, відданого справі повстанця на Поліссі побільшало.
Капуста розплющив очі і миттю з минулого перенісся в сучасність: його “срібні дзвони” заходилися в ньому, немов на пожежу – бам! бам! бам!
– Степане, а Степане, чуєш, прочинайся, кажу тобі, Степане, прочинайся – когось нечиста оно несе полем просто до нас! Диви! – злякано шептав Шварко.
– Добалакалися, на свою голову, додрімалися… Треба ж було того сподіватися, а ми – те та се!
Людина впевнено прямувала до острівської межі, де на прим’ятому оксамиті різнотрав’я між вільшняком розкошували два перечинці – український повстанець Капуста і тутешній дезертир Шварко. Що крок ближче, то певніше у людині пізнавався військовик — селяни, примучені насильницьким безкраєм совєтів, підступами і провокаціями, так розв’язно не неслися і на світ згорда й упевнено не давилися. Думаючи не довго, Шварко став рачки, щоб звестися на ноги і, висолопивши язик, дременути, куди очі давляться.
– Я побіжу! Ти, Степане, як знаєш, а мене, тута, лічи, нема – я полетів!
– Спробуй-но раз! – з погрозою в голосі Капуста здивованого й перестрашеного дезертира притис автоматом до землі . – Робитимеш, що я тобі казатиму, і затям собі: я заре найголовнішій тута командувач! Зрозумів! Принишкни і лежи собі колодою, а решта нех тебе не обходить! А заре ти побачиш, що то за один никає ондо нашими ріллями! – Капуста звівся на увесь зріст, щоб його було здалека видно.
– Слава Україні! – ще звіддаля привітався голосно невідомий військовик. На ту солодку мову Капусті відлягло трохи на серці: свій, українець та ще й, здається, повстанець. Проте щемке відлуння “срібних дзвонів” не дозволило Капусті забрати вказівний палець з гашетки автомата.
Що ж до Шварка, то вітання на славу Україні опісля холодного повіву небезпеки ніби також і його трохи заспокоїло і навіть утішало: ага, не більшовик, не бузувір, а таки людина нормальна, своя. Та все ж, міркував далі Шварко, було то вітання незбагненних і через те не менш жаских розумників на кшталт цього несамовитого Степана Савчука: люди ці спокійнісінько прирекли себе на загин в ім’я намріяної химери – вільної, як вони кажуть, України, ще й накликають різний клопіт на громадян, до тих химер аж ніяк не причетних. Задля певнішого самозбереження Іван Шварко ще тісніше припав до трави, вдаючи по-мистецькому глибокий, на межі летаргії сон, навіть хропів. Подумки Шварко не переставав останніми словами клясти і російський великодержавний комунізм,і українське самостійництво з його УПА та їх нескінченну між собою зваду на згубу всім щирим і порядним обивателям та дезертирам.
Одяг на ще одному прибічникові вільної України про його належність до повстанського братства промовляв чи не більше за слова: недоладно якимось сільським полатайком перелицьована червоноармійська шинель без форменних ґудзиків і без погонів; на ногах – вичовгані й забрьохані, як і має бути, чоботи-кирзаки: людина багато ходить, уся УПА пересувається, за малим винятком, виключно на своїх двох. Так само причепурений; був, зрештою, і сам Капуста, і більшість вояцтва з відомого на Поліссі відділу Остапа.
– Героям слава! – гідно товаришу по зброї відповів Капуста, тамуючи в собі неспокійний передзвін срібного сполоху.
– А ви, скажу я вам, сміливі хлопці, аж надто сміливі: хто ж у ясний день стає на постій серед чистого поля, коли навкруг – у Перечині на Острові, в Річиці аж кишить більшовиками?! Командири ваші за таке недбальство, переконаний, не похвалять вас, – повчально прорік повстанець-заброда і ліг поряд Шварка, сховався в траві, запрошуючи поглядом учинити те саме і Капусту, мовляв, щоб не викликати дідька з болота. Дезертир Шварко лежав колодою, як йому і казано було лежати.
«Авжеж, авжеж, – годився залюбки з міркуваннями пришельця Капуста. – І мови бути не може: коли я з теї халепи якось виплутаюся, дасть Біг, однаково по готові мене у відділі не погладять. Але сам ти, друзяко, сам отак серед білого дня шастаєш полями – закони війни не для тебе хіба? Не тутешній, з говорення судячи, може з Волині, а може й з Галичини… Порадь же мене, Покровонька свята, просвіти й напоуми мою немудру кебету…»
– А може ви, друзі, голодні? Я сякі-такі припаси маю, – не чекаючи згоди чи відмови, зайшлий повстанець видобув з трофейної торби- кирзянки хліб, цибулю, дрібно нарізані кришани білої апетитної солонини, посипаної рясно чорними сніжинками перцю та кристаликами солі. – У наших військових умовах не поділитися з товариством наїдками, скажу я вам, –непростиме свинство. Частуйтеся, друзі, без церемоній, будь ласка.
Капуста стримано подякував. Запропоновані потрави його наразі не вабили: годин тому кілька був він, хоч і поспіхом, нагодований Катериною ще й з собою дещицю мав, одначе на вигляд солонини і хліба слину йому за повстанським звичаєм таки погнало…
Людина у своїй справі досить бувала, хоч і молода ще, Капуста мав доводі невеселих нагод переконалися в одній прикрій особливості свого неспокійного часу: чимало вагомих речей і явищ у побуті нашої України, і на Поліссі в тому числі, навіть особливо на Поліссі, можуть воднораз мати, наперекір усім законам і традиціям, подвійний взаємовиключний зміст, надто ж там, де докладають рук кагебісти. Дивишся, наприклад, на біле – ніби й біле воно, на перший погляд, а приглянешся пильніше, придивишся до нього, а воно ж, людоньки, і зовсім не біле, а воно ж чорне по чорному.
Що за мара така?! Тим-то у війні нашій визвольній дедалі частіше трапляються різні, здебільшого трагічні безглуздя, окошуючись раз за разом несподіваними з нашого боку втратами… Бо москалі з усіх наших воріженьків, як каже Козаченко, найпідступніші і найпідліші… Через те побратимський жест заблуканого друга викликав водночас і подив, і настороженість: отже, ні, першим не покоштував того сальця, щедрий незнайомий друже! Забув? Маєш, Капусто, для своїх диких, нехристиянських сумнівів ще одну болючу підставу.
А між тим буяння “срібних дзвонів” Капустиних, провісників небезпек, сягло, здається, апогею й погрожувало вирватися назовні.
Натомість Шварко, дезертир перечинський, крайовий рекордсмен з заячого гону, раптом прокинувся з непробудного, здавалося б, сну і, не чекаючи повторного запрошення, якого,певна річ, могло і не бути, заходився мовчки вминати те, що послав щасливий випадок, – їв захланно, наче в роті принаймні тиждень ріски не мав, у чому, звісно ж, сумніватися надто й не личить.
Поки Шварко наїдався, давлячись і сопучи, розмова між тим не угавала – між балакучим повстанцем, що ніби а-за хмар звалився зі своїми наїдками й нестерпною балаканиною, та стриманим на слово, недовірливим, невпевненим у собі Капустою. Ішлося серед іншого про погоду, сьогоднішню і вчорашню, про тогорічний уроджай та уроджай цьогорічний, але найбільше мовилося про правила конспірації, дисципліни вельми актуальної для всіх без винятку повстанців і для вельми багатьох повстанців. Відпочивши, давши Шваркові змогу грунтовно підкріпитися і наморочивши балаканиною простодушному  Капусті голову, гомінливий повстанець глянув відтак на годинник, заповзявся поквапно збиратись до відходу.
– Мені час. Красненько товариству за притулок дякую. Бажаю успіху в боротьбі за волю України! І раджу на друге вибирати безпечніше місце для постою – он на Поліссі скільки лісу!
Увагу тим часом заполонило характерне торохкотіння з неба – з полудня, з-за темної гребінки пущі вигулькнув і повільно поплив повітрям до вільхових посеред поля корчиків літак У-2, «кукурудзяник», штуковина вельми для повстанців уїдлива, ворожа. Зайшлий повстанець незворушно стовбичив між корчиськами і зухвало намахував до літака кулаком, проказуючм, немов би ті, на літаку, могли його чути:
– У, триклята москальня, і до тебе прийде година розплати! Але попри все пора мені манджати – такий у мене мандрований обов’язок. На все вам, друзі, добре. Україні слава!
– Героям слава! – вигукнув схвильовано Капуста, цілячись у повставця з автомата. – Руки вгору і не з місця! Руки! Або я прошию в духмант! Руки в того звелися вгору, як і вимагалося: на війні як на війці.
У заатакованого повстанця зацвіла тим часом на обличчі глузлива усмішка – смішно йому стало, і він зареготав самовпевнено:
– Ви чините, друже Капусто, непоправну шкоду! За мою затримку вас чекає військова кара: я спецкур’єр крайового проводу! Опустіть негайно зброю, я вам наказую! Мені на кожній хвилині важить!
Спецкур”єрове освідчення прозвучало доводі переконливо, грізно і заразом глузливо. Закортіло Капусті, виструнчившись, вибачитись за нетямучість і зухвальство. Так би і вчинив Капуста, напевно, якби “срібні дзвони” тривоги не завзивали безугавно до пильності.
– Шварко!!! – по командирському суворо кликнув Капуста до дезертира, готового за всіма ознакам знову поринути після ситої перекуски у свій безконечний фальшивий сон. – Промацай-но спецкур’єра, глянь-но, що в нього за душею. Кому, Шварко, кажеться?!! Підстьобнутий окликом, зиркаючи полохливо на Капустину “люшню”, тремтячи й не знати з якого дива частіше і голосніше гикаючи, Шварко видобув з кишень спецкур’єрових пістоль ТТ, дві гранати- лимонки і з торбою-кирзянкою передав Капусті. По тому всьому Шварко ні з того ні з сього химерно розпростер руки, немов до злету, гикнув востаннє відчайдушно і, як стояв, так і повалився на притоптаний ряст, так і лежав навзнак – мрець мерцем, без руху, без мови, а може й без дихання.
Тепер уже несамовито реготав Капуста – ніби в такт недавньому реготові спецкур’єра крайового проводу:
– От мерзота, хоч би скривився: “Частуйтеся, друзі, без церемоній” А теперечки слухати мою команду: повернись! Руки за поперек! Топати без озирання, куди поведу і коб без витребеньок – стріляю я непохибно! Руш, друже «спецкур’єре»! І тим не менше, кур’єрів та ще й спецкур’єрїв, та ще й крайового проводу затримувати без поважних причин забороняється, більш за те – категорично наказується всіляко сприяти кур’єрам, бо не мала УПА ні рацій, ні телефонів, мала тільки прудконогих незрадливих кур’єрів. Що крок, то сильніше бентежився Капуста, чувся винним, з якого боку до справи не підходити. Приведу ото спецкур’єра у відділ до Козаченка, як мені свята Покровонька посприяє, – знічено думав і Капуста, – а Козаченко, людина і завзятуща, візьме та й скомандує до джур: “А возьміте-но, друзі, Капусту та всипте йому разочків з двайцять п’ять на задницю, коб і десятому і сотому заказав, як заважати кур’єрам” Не буду ж я зопалу покликатися на свої “срібнії дзвони”: ще сміятимуться. Ну, що ж, наробив, небораче, шкоди, то вмій одповідати, бо саме так у війську і має бути! Але ж…
У небі сяяло сонце. У тремтливому маєві тепла мріяв праворуч рідний Перечин, напівзаслонений вільховими хащами Мокрої Погоні. Ліворуч крізь поле кошлатими ветлинами значився Острів. 3 полудня, обіймаючи широкими темними крилами обрій, повільно, крок за кроком насувалася Острівська пуща. Облітав їх колами літак У-2, виснув шуляком просто над головами, кивав кралами, про щось ніби котрогось з них питався. Вони ж ішли собі та йшли – до пущі, до її затінених, напоєних млосною задухою нетрищ, до запашних, вигрітих сонцем полонь.
– Слухай мене уважно, громадянине Савчук Степане, не перебивай, дай слово сказати! – не сповільнюючи ходи, не озираючись, скрадливо – заговорив полонений спецкур’єр крайового проводу до конвоїра, до Капусти, коли до узлісся пущі позостало хвилин з п’ятнадцять чимчикування. – У тебе в Перечині гарна молода дружина, син Богданко – на сьомий, повернуло, стара мати, хата і все життя попереду. Тому слухай: якщо ти зі мною повернеш зараз до Перечина або до Острова – однаково, складеш зброю, одне слово, повинишся перед радянською владою, даю тобі слово честі – ні ти, ні твоя сім’я не постраждаєте. Вирішуй зараз же, Савчук Степане! Потім буде пізно!
– А-а, блювотина більшовицька нарешті одригнулася! – скипів від зухвалої пропозиції Капуста, руки йому від несподіванки затрусилися. – Диви, диви, який скорий! Сьогодні я йду до вас з повинною, про що й мови бути не може, а взавтра ви-те ж, по-хижому вбиваєте мене пуд машкарою повстанцюв, як убивали доси чи не всіх усуціль зголошенцюв! Нє, віри вам нема і не ждіте! Тому, хто б ти, вовкулако, не був, шкандибай без оглядання і без гидких спокус, нічого в тебе не вийде! Бо коли нє – заб’ю на тому ж місці!
Того дня по-своєму Капусті, можна сказати, щастило, хоч з правил безпеки хмизу він натрощив, – гаразд дочвалав з полоненим кур’єром, чи хто він там був, до краю пущі, а там їх перестрів цілий рій повстанців- стійкових. Пойняло нарешті Капусту полегшення, але сумніви ще залишались.
– А ми, Капустонько, давно наглядаємо за вами.
– Де командир?
– Ходімо, ми покажемо. Що то за один?
– Не знаю. Кагебіст, певне, бо вельми мудрий і все знає.
Повстанці поділилися на дві групи – одна далі залишалася на чатах з перечинського боку пущі, друга з Капустою і полоненим шаснула в пущу. Вони просувалися поміж стовбурами столітнього дубняка, спустилися затим положистим косогором у широку заболочену улоговину зі звивистим посередині потічком, замаяним ряскою і лататтям, перехопилися кладкою на другий бік – там стіною шикувався сосновий праліс-бір і по тридцяти-сорока хвилинах руху опинилися в зоні розташування відділу Остапа. Дехто з повстанців ще спав на постелях з моху і трави – висипалися за довгі тижні виснажливого рейду. Дехто плюскався в потічку, дехто чистив зброю, дехто латав одяг. У затишку ялин-посестр чаклували з пораненими фельдшери – робили операції, обробляли рани, міняли пов’язки на ранах. Побіч на невеликому жаркому вогні готувався обід. У тимчасовому таборі кожен об’єкт ретельно маскувався зеленим галуззям. Навколо табору недремно пантрувала варта.
– Осьо бачиш, Капусто, пуд хвоїною командир.
На купі згромадженої рудої глиці, спиною припершись до могутнього стовбура сосни, сидів Козаченко і за звичкою базграв щось у блокноті, при тім мружився короткозоро. Кроків кільканадцять від Козаченка прилаштувалась до широкого пня і в такт дятлові цокала на машинці юна друкарка. Потурбований Козаченко відірвався від блокнота, скинув голову й, вздрівши перед собою групу Капусти з полоненим “спецкур’єром”, пружно схопився на ноги. Похолодніло Капусті в грудях, промайнула вкотре думка каяття і жалю: «Що я натворив!»
– Майор Шемякін?! – вигукнув здивовано Козаченко. – Оце так сюрприз! А казали – чудес на грішній землі не буває!
– Оголошую прихід, друже командире! – украй спантеличений став до звіту Капуста й стисло переповів польові свої пригоди, скоса поглядаючи на Шемякіна: «0сьо тобі, гаспиде, моя Катерина!»
Щільним колом, місцями подвійним і потрійним обступили Шемякіна збуджені повстанці – мало не весь відділ збігся давитися на першого в окрузі кагебіста.
– Великий вельми вун герой, коли їх сто на одного нашого, а з Капустою сам на сам не впорався, забракло духу?!
– Нарешті, душогубе, поставив тебе Господь на звіт перед Україною! Хочеш не хочеш, а небавом речі декотрії утямиш!
Козаченко жваво обмірковував надзвичайну подію зі старшинами. Він віддав відповідні накази, тоді повернувся до обложеного зусебіч повстанцями Шемякіна.
– Ви, більшовики, як і брати ваші рідні по диктатурі гітлерівці, відмовляєтеся трактувати українського повстанця як людину обов’язку і честі, поводитеся з нами в полоні, немов з худобою… Від тієї пам’ятної зустрічі з вами мені досі не перестають судомити нирки і печінка: катуєте ви вправно, дико, невтомно!
– То ще тоді ти легко відбувся, Козаченко, чкурнувши вчасно з-під варти. Так або інакше розплати вам усім не уникнути – за вами лічені дні, якщо не години! – лякав Шемякін повстанців, що обступали його зокола живою стіною.
На погрози у відповідь могутній лунав регіт, розтікаючись по пущі багаторазовим відлунням.
– Знову «мітла», Шемякін? Якось з Божої ласки перебудемо! – байдуже мовив Козаченко. – Ви мали досить нагод переконатися, що з матірньої землі нас не так-то просто викоренити. Та й справа зовсім не в нас: нас не буде – буде хтось інший, однаково Москві не судилося панувати в Україні спокійно. Мене наразі цікавить одна третьорядна деталь, Шемякін. Ви, певна річ, росіянин?
– Я насамперед, комуніст, Козаченко, і тим усе сказано. А втім, таємниці державної в даному випадку нема: я з Костромської області, з Росії тобто; розуміється, росіянин — ким іще мені бути?! На Поліссі, до вашого відома, панове націоналісти, виконую інтернаціональний обов’язок! Легше вам від того?
– Безумовно. Я так і здогадувався, що ви, без огляду на вашу цілком пристойну українську мову, не українець: через ваше в українцями звіряче поводження. Але граєте ви українця чудово – видно ґрунтовну підготовку.
– Чи не пора, Козаченко, за розум братись і припиняти цю братовбивчу бойню?
– Ото підлота!
– Отак з ніг на голову!
– Чи ба – братанець знайшовся, а бодай ти сказився! – забурхало гнівом, затанцювало аркана повстанське коло довкруж зухвалого енкаведиста.
– Перепрошую, Шемякін, – мовив зазвичай стримано Козаченко, – не ми до вас у Росію, а ви до нас в Україну прийшли з цією тотальною розбійною війною без правил і без честі, вам і припиняти її. Та гаразд, цей дуже цікавий діалог ми продовжимо в більш придатному місці. Доведеться, майоре, з огляду на відсутність у нас тюремного реквізиту, руки вам на час переходу зв’язати прозаїчною конопляною вірьовкою: і з міркувань безпеки, певно ж, але радше символічно, – щоб не виникало, боронь Боже, двох думок про нашу українську гостинність. Над пущею тривожно кружляли У-2. Важкі віражі відбивалися в дебрях лютим гарчанням.
…Підібраний у полі між вільховими корчиками перечинський дезертир Шварко Іван, напівотруєний надмірною дозою снотворного наркотика, опритомнів у камері ізолятора обласного управління КГБ і на першому допиті після одужання розколовся з верху до низу, як то мовиться, – під загрозою побоїв розповів з належними подробицями про сутичку в полі між перечинцем Савчуком Степаном, Капустою, і «спецкур’єром крайового проводу», і про все інше розповів Шварко про що знав напевно і про що ледве здогадувався.
По якимось місяці до затишної оселі Савчуків у Перечині підкралася вночі військова вантажівка з автоматниками. Житло селянське опинилося в облозі: ні туди зайти, ні звідти вийти. Солдати безцеремонно розбудили Савчуків, загнали їх у кут, а самі вчинили на обійсті обшук, перевернули все шкереберть. А потім звеліли двом жінкам і дитині збиратися в далеку дорогу. На машину висадили спочатку матір, чий чоловік і трійко синів вдалися українськими патріотами. За бабою настала черга вилазити на невільницьку машину онука, Савчука Богданка, повстанського сина. За сином і свекрухою полізла поквапно на машину Савчук Катерина, дружина українського повстанця. Катерина з прощальною тугою дивилася на білу Богданкову льолю – сиротливо маяла на подвір’ї. Рання пора не завадила пів-Перечину збігтися до садиби Савчуків, та до оточеної солдатами машини жодного з перечинців не підпускали. Заводили голосно родички і сусідки, намагалися даремно передати Савчукам речі і продукти. 3 оголеними головами, на похороні немов, безпорадно стовбичили, переступаючи з ноги на ногу, дядьки, вражені небаченою подією. Висаджених на машину Савчуків чистісінькою російською мовою було попереджено: на випадок втечі конвой стрілятиме без попередження. Машина загула – і тільки її в Перечині й бачили. У такий самий гуманний спосіб з Острова, Сухого та інших ближчих і дальших сіл краю того ж дня забрано було до Сибіру кілька сотень люду, переважно дідів, жінок та діточок, чиї батьки, сини та дочки значилися в УПА.
Наглої з батьківщиною розлуки та нелюдських етапних процедур не витримало страдницьке серце шістдесятирічної Савчук Євдокії – раптовою смертю померла в невільничому поїзді: йойкнула, схопилася за  -30-  груди і готова. Тіло старої українки з Полісся конвоїри скинули з вагона десь на Уралі.
– Не чіпайте мою бабусунцю! – нестямно, скільки стачило сили, кричав дитячим криком Савчук Богданко, онук померлої, вириваючись з рук скам’янілої від розпачу Катерини, коли солдати-конвоїри з професійною вправністю, з холодним презирством до чергової жертви  залізними гаками витягували з вагона бездихане бабине тіло. – Не чіпайте мою бабусунцю!
Савчук Катерину з малолітнім сином проковтнула, чи не назавжди, сибірська тайга. У тій нерівній, але святій боротьбі на кожного українського повстанця, від стрільця до головнокомандувача, чекала визначена недолугою долею-вередою неухильна черга на останній відхід – на ворожу чи й на свою власну кулю або гранату. На інший не обчислювалося відхід. Іншого виходу в тій ситуації в українських повстанців просто не було і не могло бути.
Прийшла черга вирушати в останній рейд і до повстанця Капусти. До того неминучого рейду чувся він давно готовим. Навоювався повстанець Капуста, натерпівся. Повною мірою виконав свій патріотичний обов’язок – за батьків і братів, за дружину і сина, за рідний Перечин, за сплюндровану душу безталанної розтерзаної Берестейщини і геть за всю, соборну Україну. Сльотавого осіннього дня надвечір поріділа Капустина група потрапила в оперативну безвихідь. Крізь ранню заметіль звідусіль летіли кулі, от-от мала намертво замкнутись облога. Над головами весіли невідчіпно кляті У-2. Від утоми падали з ніг повстанці . Яка була б розкіш – прийняти нав’язаний противником бій і лягти на цьому останньому бойовищі покотом друг коло друга, і тоді скінчились би надлюдські випробування. Таж був у силі, діяв невідкличний наказ: за всіх умов, поки змога, берегти сили повстанські , уникати нерівних сутичок, виживати, бо відступ не є ганьбою.
– Дозволь, друже командире, моя черга призупинити їх… Я їх тута заклиню, а ви-те болітцем пруз лози, пруз лози. На щастя, починає смеркатись.
– З Богом, Капустонько. Про всяк випадок місцем стрічі нех буде… – невпевнено сказав Іван Сікора, командир тієї останньої на Поліссі повстанської групи.
– У братстві Чупринки на тому світі хіба, Сікоронько! Здоровії були, братове! Слава Україні! – сказав рішуче Капуста. Валом котився на Капусту ярий гін атаки. Прицільними чергами з «дегтяра» Капуста незворушно підкошував наступальне завзяття росіян, вогнем притискав розпалених нападників до мокрого снігу, змушував час тратити на сліпу стрілянину…
Ще Капуста при пам’яті чувся, коди його, продірявленого кулями, прохромленого багнетами, потерзаного іклами вівчарок, линвою прип’ято було за ноги до облізлого, пошарпаного «американця», наповненого убитими і пораненими облавниками, щоб, наче колоду, волокти коренистим узліссям, позаторішнім облогом, а потім заболоченою вуличкою незнаного поліського сільця. Від подиву чи, може, від жаху село заніміло, причаїлося, пішло в себе…
Зблисла і тьмяно освітила на мить свідомість чи не остання іскра- думка: – Але ж успіли братове, вспіли, вспіли! Сто перунів на більшовицькії вашїї головешки!..
На густо захмареному поліському небі , то ковзаючись по струпочках дерев, то вайлувато спинаючись у височінь, невтомно в заданих квадратах нишпорили У-2. Змагання наперекір усьому все ще тривало.