До дня народження Володимира Мурашкевича пише Степан Давидюк

Володимир Мурашкевич народився на Волині, в Залiсоччi, що біля Олики. Батьки – Степан Пилипович і Онисія Микитівна, виховали сина в патріотичному дусі. Пізніше поет писав:

Бо із дитинства в заповіті

Лиш Україною живу…

З малих років дуже любив читати. Не раз зникав з дому, щоб не відібрали книжку чи не заважали. Хоча і мав велику жагу знань та хист, не одержав вiдповiдної освіти – перешкодою стали війна та арешти.

mur

У березні 1944 року був призваний до радянського війська. Брав участь у боях за визволення Вітебська. Маючи вістку про створену Українську Повстанську армію, зумів перебратися туди. 1946 року був заарештований, але незабаром звільнений через недоведеність вини. 1949 року знову був заарештований, відбував ув’язнення в казахських степах і заполярній Воркуті. На Воркуті, після звільнення, познайомився з рівною по долі дівчиною Бобко Вірою з Берестейщини. Одружився і, по її проханню, поїхали в Кобрин.

Після звільнення працював бригадиром будівельників у Кобринi. Вигодували двоє дітей – доньку Наталлю і сина Володимира.

На Кобринщині, в співпраці з дружиною, створили «Просвіту», яка діяла одинадцять років, та Конгрес Українських націоналістів з колишніх вояків УПА.

Відчуваючи нестачу знань для літературної творчості, багато займався самоосвітою. Належав до літоб’єднання місцевих поетів, вірші друкувалися в районнiй газетi “Камунiстычная праца”. Співпрацював з українськими згуртуваннями на Брестчинi, газетами “Голос Берестейщини” та “Берестейський Край”.

Похований у Кобрині. З пошаною проводили побратима в останню дорогу вояки УПА Волині.

На могильній плиті залишились слова з його вірша “Вдалі”:

О, Нене,

Я ділив з тобою

Твою гірку долю…

 

 

Білорусь

Білорусь, ти моя друга мати,

Я не мачуху бачу в тобі.

І не в силах, щоб осторонь стати,

Коли ти потопаєш в журбі.

Білорусь, я назавжди з тобою,

В сяйві сонця й коли гряне грім –

Усім серцем моїм і душею

Українця під небом твоїм.

Я з тобою і в щасті, і в горі

Одну саму п’ю чашу до дна.

В України й тебе одні зорі,

Одне сонце і доля одна.

Одні радощі з нею і болі,

Одні друзі й одні вороги,

Ви пліч-о-пліч йшли разом до волі,

Одна одній даючи снаги.

І здавалось, що жити і жити,

Коли виросла воля із ран,

Та діток своїй мові учити,

Що воскресла з в’язниць і кайдан.

Та зайшлися лихі яничари –

Божевілля в московськім чаду,

Твою волю вложили на мари –

Незміцнілу, святу, молоду.

Я оплачу ту гірко часину,

Давши волю з печалі сльозам,

І молюсь, аби любу країну,

Не звели на Голгофу катам.

Білорусь, ти моя друга мати,

Сином в пояс схиляюсь тобі.

Нехай Богом залишусь проклятий,

Відступивши від тебе в журбі.

 

Полішук

Де Буг i Прип’ять розлилися,

Сп’янілий пахощами лук,

Там край дрімучого Полiсся,

Там вiк вікує полiшук.

Йому гіллям розмай-дiброва

Дарує чар з незримих рук.

Тому не глухне його мова,

Тому живе сам полiшук.

Чужак, немов у павутину

Опутав муху злий павук,

На кого гне віками спину

Покiрний долi полiшук.

Його по черзi визволяє

Вiд ката кат в обiймах мук.

I так родиться й помирає,

Не знавши волi полiшук.

Над свiтом бродить гомiн волi,

I вже начитаний онук

Повча свого дiдуся, хто вiн,

Приспаний лихом полiшук.

Для нього це настiльки ново

Аж груди зносить серця стук.

О, скаже ще вiн своє слово –

Нiмий вiками полiшук!

 

Полішуки

Збайдуженi до гордості i волi,

Лякаючись загарбникiв руки,

Моï брати заслiпленоï долi

Затурканi моï полiшуки.

Ви пiдкажiте ïм, i Буг, i Пiна,

Що в нас одна кров, як i Бог один

Про те, що ще не вмерла Украïна

Й про те, що час вставать з колiн.

Чиï попи в кого вас не хрестили,

Чиï й про що спiвали вам дяки

I за кого голiв ви не ложили,

Затурканi моï полiшуки.

Пливли над вами з брязкотом кайданів

За роком рiк, складаючи вiки,

Пiд тяжкий глум усiх мастей тиранів

Затуркнi моï полiшуки.

То чи ж не час збагнуть нарештi, хто ви,

Збагнуть, що можна стиснуть кулаки

I перейти до дiла вiд розмови,

Затурканi моï полiшуки.

Ви пiдкажiте ïм, i Буг, i Пiна,

Що в нас одна кров, як i Бог один

Про те, що ще не вмерла Украïна

Й про те, що час вставать з колiн.

 

І я перехрещуся…

Москаль наш прапор розірвав

Біло-червонний-білий.

І в позу переможця став

В зухвальстві гордо-смілий.

З слідами крові на руках,

В очах “со злобой мести”,

Дає автограф на шматках

Розірваної честі…

Щоб не заплакати кріплюсь,

Стиснувши біль до болю.

Що ти так бідна, Білорусь,

На тих, хто любить волю.

Тебе твій рідний яничар,

У лещатах облуди

В Москву привівши на базар,

Продав за гроші Юди.

Тепер стогни чи хоч молись,

І я перехрещуся,

Аби Всевишній, як колись,

Послав тобі Костуся.

 

Ми Берестейці

Ми Берестейці з прадіда і діда –

Сини і дочки рідної землі,

У нас до рабства спрадавен огида,

Святої волі вічні ковалі.

Для нас Москва, а з нею і Варшава

Спокон століть братами не були.

Про них одна у нас зложилась слава,

Яку вони віками зажили.

У нас одна із прадавен твердиня –

Це Київ наш, оспіваний в піснях,

Скорботних душ і помислів святиня

Була і буде в прийдущих віках.

У нас свої традиції і мова,

У нас своя культура і пісні,

Ми носії славетних предків слова

І їх святої за своє борні.

У нас пшениць свої злотаві гони,

Над ними синь розлита в небесах.

Хоч по землі повзуть нові кордони,

Не в силі їм пройти нам по серцях.

Ми Берестейці й горді з цього слова,

Діти землі славетної в віках.

Не даймо, щоб заглухла наша мова

І вмерла рідна пісня на устах.